Автор: Тарас Самчук, аспірант КНУ ім. Т. Г. Шевченка
Що вивчали в гімназіях? Як карали за порушення дисципліни? Чому інститут шляхетних дівчат називали казармою? Продовжуємо спецпроект про освіту ХІХ століття матеріалом про шкільне життя ровесників Тараса Шевченка.
Школи для багатих хлопчиків
Щоб віддати сина до середньої школи 150 років тому, потрібно було обирати між гімназією, прогімназією і реальним училищем.
Обирати, щоправда, могли лише люди заможні: безкоштовним навчання в гімназіях було тільки в перші десятиліття ХІХ ст., а пізніше батьки гімназистів платили за науку і проживання в пансіонаті 350 рублів на рік. Для порівняння, 60-120 рублів на рік отримував працівник фабрики з 15-годинним робочим днем. Тому середню освіту зазвичай здобували діти дворян, інтелігенції, чиновників та заможних купців чи підприємців. Для учнів з бідних сімей існували благодійні стипендії.
Найпрестижнішою в списку навчальних закладів була гімназія. У середині ХІХ ст. у Києві було всього 700 гімназистів. Найкращі з них після семи років навчання могли вступити до університету навіть без іспитів. Інші йшли на роботу дрібними чиновниками.
У містах, де міністерство не встигало засновувати нові гімназії (наприклад, через брак вчителів), виникали прогімназії. Навчання в них тривало 4-6 років і вчили тут те саме, що і в чотирьох молодших класах гімназії. Випускники без екзаменів могли продовжити навчання в гімназіях.
Діти, які бачили в собі майбутніх інженерів, вступали до реальних училищ. Тут не вчили класичних мов, а головними предметами були математика, фізика, природознавство та креслення. Випускники училищ вступали до політехнічних інститутів, але не до університетів.
У формі та за законом Божим
Типовий гімназист щодня вдягав форму: темно-сірі сукняні штани, сіру блузу, жилет і чорний ремінь. На голову натягував темно-синій кашкет зі знаком і номером гімназії (такі значки з’явилися ближче до кінця ХІХ ст.). У сезон пальто учні були схожими на офіцерів.
«По моему глубокому убеждению, это был самый восхитительный из мундиров. Синий цвет сукна, блестящие «серебряные» пуговицы, «серебряный» галун на воротнике — все это было идеалом красоты», — писав у мемуарах поет Лев Медведєв.
До гімназії приймали десятирічних хлопчиків, які вже вміли писати, читати і рахувати. Дванадцятирічних і особливо розумних могли зарахувати одразу до третього або четвертого класу. Як правило, вступники мали хорошу домашню освіту завдяки приватним вчителям або гувернерам. Бідніші приходили після початкової школи.
У гімназії вивчали: Закон Божий, священну і церковну історію, граматику, словесність і логіку, мови: латинську, німецьку, французьку (інколи в програму входила давньогрецька), математику, географію, статистику, історію, фізику, чистописання, креслення і малювання.
Вивчення цих предметів щодня займало п’ять уроків. Тривалість уроків із часом зменшилася з 75 до 55 хв. За весь день в учнів була одна велика півгодинна перерва. Навчались у гімназії сім років.
Не для слабаків: життя в пансіонаті
Зазвичай гімназисти жили разом з родичами. Приїжджі могли оселитись у пансіонах чи гуртожитках і отримували розклад, наче в казармі, бо:
— день починався о 5-й ранку;
— з 06:00 до 07:30 учні готувалися до уроків;
— між першою і другою частиною уроків був обід і короткий відпочинок;
— друга частина занять закінчувалася о 17:00;
— потім учні мали годину, щоб відпочити, прогулятись чи пограти в ігри;
— з 18:00 до 20:00 усі гімназисти під наглядом робили домашні завдання;
— о 20:00 вечеряли, молились, інколи виходили на півгодинну прогулянку і лягали спати.
Кара: хропіння і різки
Якщо гімназист погано підготував домашню роботу, прогуляв урок, нагрубив учителю або прийшов без форми, на нього чекала кара: зауваження, виклик батьків, а інколи треба було простояти цілий урок або прийти на додаткові заняття на вихідних або на свята.
Сміливців, які не визнавали провини, не шкодували або «грішили» повторно, садили до карцеру на хліб і воду.
Інколи покарання були зовсім дивними. Київський генерал-губернатор і опікун навчального округу Бібіков якось зібрав 900 гімназистів, щоб показати, як треба дресирувати хлопчиків, і довести, що вони повинні безапеляційно виконувати накази керівництва.
«Все легли и у всех промелькнула мысль, что сейчас будет всеобщая порка, но Бибиков громко крикнул: «Храпи во всю мочь!», и началось ужаснейшее храпение 900 душ. Потом Бибиков крикнул: «Трись по земле!», и тут началось катание гимназистов по голой земле. Перед тем за полчаса прошел дождь, и земля была мокрая, так что все одежды гимназистов были ужасно перепорчены. Затем Бибиков крикнул: «Смирно! Умрите и будьте безмолвны!» Все замерли», — пригадував відомий музикознавець того часу і випускник Першої київської гімназії Олександр Рубець.
Крім того, майже сорок років, до 1864 року, вчителі могли бити учнів молодших класів різками. Дискусії про таку форму кари точилися постійно. Микола Пирогов намагався відмінити тілесні покарання ще на початку 1860-х, бо вважав їх негуманними та неефективними. Своєрідним копіюванням солдатської дисципліни, яка виховувала обмежених, але дисциплінованих учнів.
Інститутки: у шляхетних казармах
За прикладом Смольного інституту в Петербурзі на українських землях з’явилося кілька інститутів шляхетних дівчат. Спочатку ученицями ставали тільки дворянки, а згодом до них приєдналися доньки заможній купців і почесних міщан.
Вартість навчання для дівчаток була вдвічі, а то й втричі дорожчою за навчання хлопчиків (від 800 до 1000 рублів). Пільгових місць було небагато, але й вони коштували по 400 рублів.
Навчання в інституті складалося з трьох класів, кожен — тривалістю два роки. Дівчата вивчали Закон Божий, мову та літературу, російську та всесвітню історію, географію, арифметику, геометрію, фізику, природознавство, французьку і німецьку мови, малювання, музику, співи, танці та рукоділля.
В інститутах суворо дотримувалися дисципліни й розпорядку дня, тому інколи їх називали казармами для дівчат. Інститутки прокидалися о 6-й ранку. За розкладом у них щодня було 3,5 години відпочинку.
Гімназистки: сидіти нерухомо
У 1860-х з’явилися перші гімназії для дівчат. Навчальна програма була легшою, ніж для хлопців, а навчання тривало спочатку шість, а згодом вісім років.
Гімназисток було легко впізнати на вулиці: солом’яний капелюшок з емблемою навчального закладу, сукня з фартушком, зшитим з пелериною (накидкою на плечі). Як правило, сукні були невеселих кольорів: коричневі, темно-зелені або сірі.
На свята дівчата з’являлися в білих фартушках, а в будні їм доводилось одягати чорні.
На уроках від дівчат вимагали сидіти нерухомо в однаковій позі. За поведінкою на заняттях, концертах, танцях, а також на вулицях стежили класні наглядачки. Такий всеохопний контроль викликав протест.
«Казенная женская гимназия показалась мне очень сухой, чиновничьей и строгой. (…) В Таганроге ученицы старших классов причесывались как хотели — по моде. Форменные платья и фартушки, конечно, носили, но шили их до земли, а иногда даже с небольшими шлейфами. А в Киеве это считалось чуть ли не преступление: классные дамы проверяли аршином, сколько у каждой ученицы длина юбки, и если в восьмом классе юбка была чуть длиннее, чем на вершок (4,5 см) от пола, — приказывали дома ее подрезать или подшить. А если у кого-нибудь на голове были в понедельник следы воскресной завивки — несчастную ученицу тащили в уборную под водопроводный кран и мочили волосы до тех пор, пока они не прилипали к голове. Запрещали и оборочки на фартуках, и кружевные воротнички: воротничок должен был быть полотняный, совершенно гладкий, без вышивки и обязательно туго накрахмаленный», — пригадувала письменниця Зінаїда Тулуб.
Після восьми років навчання в гімназії дівчата зазвичай ставали вчительками або медсестрами.
