Троє десятикласників Новопечерської школи створили Молодіжну громадську організацію «Від небайдужих». Що саме вони робитимуть і для чого їм витрачати на це власний вільний час, розповідають Богдан Марків та Віктор Іост.
Богдан: Ідея виникла у мене — хотів започаткувати якийсь освітній проект, який би допомагав розуміти людей з інвалідністю. Спочатку думав про інформаційний захід, який би розказав широкому загалу про людей із синдромом Дауна. Що більше думав про це, то розумів, що один захід не змінить ситуації. Почав вивчати діяльність громадських організацій, потрапив на кілька івентів для дітей із синдромом Дауна, і побачив, що є потреба у постійній роботі в цій темі. Обидві сторони потребують цього: суспільство мусить зрозуміти, хто такі діти із синдромом Дауна, а діти — знати, що суспільство не ставиться до них вороже.
Віктор: Пригадую, пішли з друзями в кіно, і Богдан сказав, що має таку ідею. Після фільму сіли в кафе і прямо там почали думати, у якому напрямку можемо працювати. Пізніше випала нагода поїхати в інтернат № 8 біля Контрактової площі у Києві. Там познайомилися із дітьми з синдромом Дауна. І знаєте, це таке дивне відчуття всередині, коли щось підказує, що саме цим ти маєш займатися і саме тут ти потрібен. Бо ніхто крім нас цього не зробить.
Богдан: Пригадую, кілька разів у метро спостерігав, як пасажири відсторонюються від людини із синдромом Дауна. Або якось чув коментар про дитину із розладом аутичного спектра: «Мамі треба було менше пити». Тоді я по-людськи не розумів такого упередженого ставлення. Тепер, коли працюю з цією темою, такі випадки мене просто обурюють. Хочеться підійти і попросити ставитися до людини з синдромом Дауна з повагою, як до рівноправного члена суспільства. Коли зрозуміли, що хочемо працювати саме із дітьми з синдромом, почали думати, що можуть зробити кілька підлітків, які не мають коштів для великих інвестицій. Ми поспілкувалися із координатором ВБО «Даун Синдром» і вирішили, що можемо вкладати не гроші, а власний час і сили у цю справу.
Ми можемо регулярно приїздити, разом грати у спортивні ігри, спілкуватися з дітьми і таким чином виводити їх зі стану ізоляції, а вони будуть звикати до взаємодії з різними людьми і їхня подальша соціалізація буде успішнішою.
У інтернаті ми зустрілися і з малими дітьми, і з підлітками. Маленькі діти дуже відкриті, радісні, емоційні, яскраві. Але я помітив, що підлітки трохи закриті, наче вони замкнулися у собі. Думаю, це через те, що суспільство не готове їх прийняти, і вони це відчувають. Зовнішній світ відвертається від них, а вони від зовнішнього світу.
Ми тоді зрозуміли, що їм потрібна допомога в адаптації до життя у світі за межами інтернату. Їм треба більше взаємодіяти і зустрічатися з іншими людьми, які не є ані їхніми батьками, ані вихователями. Ми і є цими «іншими людьми», які готові їх прийняти такими, якими вони є. Ми також готові розповідати своїм одноліткам про особливості людей із синдромом Дауна, і підготувати принаймні молоде покоління до того, що люди є різними, і це нормально.
Віктор: Я помітив, що дітям із синдромом Дауна дуже важливо відчувати, що вони важливі, що вони є частиною команди, співпраця дуже потрібна їм. Вони швидко розкриваються під час гри. Мене вразило, як ми разом після ігор пішли пити чайок — діти були такі турботливі, компанійські, пригощали печивом. А ще вони так люблять обійматися — і це чудово!
Богдан: Також вони дуже швидко усьому вчаться: спершу діти кидали м’яч з-під низу, я лише раз показав, як правильно кидати м’яч у баскетболі або як вести м’яч, вони ловлять усе на льоту.
Віктор: Коли пишемо листи у інтернати про нашу ініціативу, то є дві категорії закладів: одні просто не відповідають, а другі — здивовані, що це роблять підлітки, і одразу ідуть на співпрацю. Коли розповідаємо нашим однокласникам про проект, вони записуються волонтерами, щоб приєднуватися до поїздок, записалися навіть вчителі. Я вважаю, що ми руйнівники міфів, бо коли розповідаємо своїм друзям про дітей, з якими познайомилися, вони такі здивовані: «О, що справді, вони такі? Ми цього не знали!»
Волонтерство не заважає нам проводити час так, як інші підлітки — ходити на побачення, на дискотеки. Якщо правильно планувати, то можна встигати і все — і розваги, і волонтерство. Мені особисто приємно усвідомлювати, що окрім навчання і гуляння, я роблю щось корисне і важливе для інших.
Богдан: Після спортивних ігор і спільного чаювання із дітьми із синдромом Дауна почуваюся втомленим. Але бачу по дітях, що для них це був особливий день, і це дуже надихає. Усі ми хочемо змін, але багато хто каже: я хочу виїхати звідси, бо тут немає умов для гідного життя, тут хамлять на дорогах тощо. Я подумав, що може варто не тільки про це говорити, а щось робити для змін.
Робота у нашій організації дозволяє змінювати суспільство — їхню думку, їхнє ставлення до людей, що відрізняються від решти. Я вже помічаю, як моє оточення змінює свою думку про людей із синдромом — навіть мама і тато мали упередження, а тепер це для них відкриття. Плануємо провести захід презентацію проекту у школі, щоб розповісти одноліткам про дітей із синдромом Дауна і поламати міфи — що дружити із людьми із синдромом Дауна не страшно, а цікаво.
