Про діалог між людьми, відчуття приватної зони та «страшні історії», які варто викладати в початковій школі, розповів Олег Онещак, вчитель Школи вільних та небайдужих та актор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Розповідаємо найцікавіше з його майстер-класу, який днями відбувся на Освітньому форумі у Львові «Твори».
Я народився в невеличкому містечку у Волинській області, у сім’ї не митців. Це важливо! Тато працював водієм, мама — на заводі. Сестра за професією філологиня, але працює кухаркою.
Понад десять років тому я вступив до Львівського національного університету ім. Івана Франка на фізмат. Відтак дізнався, що в університеті є факультет культури й мистецтв і потрапив на курс до Володимира Кучинського, режисера Театру Леся Курбаса. Навчався за спеціальністю «Акторська майстерність». Відтоді працюю в Театрі Леся Курбаса. А з 2012 року почав свою дивну та непевну (за словами багатьох друзів) діяльність — працювати з дітьми. Я не керувався потребою заробітку. Мав внутрішню потребу зрозуміти, як працює сама система театру, як узагалі функціонує професія.
На початку роботи переважно експериментував, щоб визначити, як саме працювати з дітьми, як можна акторську систему впроваджувати в дитяче сприйняття. Необхідно було зрозуміти, для чого дітям це взагалі. Окрім того, щоб виступати, робити всім весело й радісно, хочеться мати місію. Зараз у Школі вільних та небайдужих розробляю концепцію театру як предмета в школі. Це не театральна студія — так нецікаво: її можна робити будь-де. Цікаво працювати у форматі обов’язкового предмета. Щоб не було такого: не хочеш ходити — не ходи. Ніхто ж навіть не припускає думки, що можна не ходити на математику, хоча далеко не всі хочуть розв’язувати задачі.
Найперше, для формування концепції предмета цікаво зрозуміти, хто такий митець? Є визначення: митець — це людина, яка займається мистецтвом. Раніше вважали, що актори не належать до категорії митців, тому що вони не створюють, а відтворюють. Згодом таку думку спростували — актори творять образний світ, навіть більше: тільки вони можуть його створити. Звичайно, все придумує режисер, але все залежить від актора. Нічого з того, що придумає перший, не працюватиме, якщо своєю невдалою образною системою це зіпсує другий. Яке значення для суспільства? Який образ митця у суспільстві? Митець — людина, що творить, і своїм творінням старається збурити в душі глядача емоцію. Завдяки цій емоції глядач має прожити певний досвід.
Антропологи в кінці XIX — на початку XX століття дослідили, що театр пішов від ритуалу. У той час також андеграундні театри пробували знову розвивати ритуальні практики. Наприклад, Єжи Гротовський чи Пітер Брук досліджували ритуали в Африці та Індії. Люди від самого початку спостерігали, як завдяки якимось діям змінюється погода, відповідно, кількість того, що вони можуть їсти. Такі дії були суспільно потрібними, споживацькими. Із часом естетика почала витісняти форму ритуалу. Переповідався сам міф про дії. У греків театр мав красиво виглядати і роздумуватися. Естетика витіснила споживацьку потребу.
Тепер з’явилося багато соціальних проектів, які допомагають щось пережити. Театр намагається шукати себе, знову повертається до суспільної теми: для чого він потрібний самим людям. Що ми даємо? Бо образ того, хто ніби придурюється, все одно продовжує існувати. Хоча людська потреба виступати, когось імітувати та спостерігати була від самого початку, за словами Арістотеля.
А тепер нагадайте собі байку Леоніда Глібова
«Коник-Стрибунець»:
У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи, співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,
— Одказав земляк йому,
— Хто кохав життя ледаче
— Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,
— Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову
— Все співав би та співав.
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,
— Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
Байка Леоніда Глібова передає свій конкретний образ митця. Наприклад такий, коли я сказав своїм батькам, що хочу займатися акторством. Ніхто не розумів, чому і для чого. Що це за така професія: актор? Це не професія! Куди її можна прикласти? Після фізмату можна, наприклад, працювати вчителем або на заводі. Ця схема зрозуміліша і в багатьох працює, з нею ми постійно стикаємося. Образ митця в ній протиставляється образу людини суспільної. Є два персонажі: коник-стрибунець, який співає і грає на скрипці (умовно, творча людина). Але система образів передає нам, що він нічого не робить, тільки співає, а співати — не означає щось робити. Є такий анекдот про Шаляпіна. Він їхав на коні, а його візник запитав: «Ким працюєш?» Шаляпін відповів: «Я співаю». А візник йому: «Я теж співаю, а ким ти працюєш?» Тобто, якщо ти співаєш і граєш, ти — не працюєш. А мураха працює! Підсвідомо ця система образів дуже діє. Мені з дитинства заклалося, що співати — означає розважатися. Я виростав у селі, де ми всі працювали на городі. Це була робота, а все решта для чого потрібно?
Працюючи з дітьми, я все ставив собі питання. Зрозумів, як працює театр, колектив, система в колективі, як у ній можна за собою вести. Зрозумів за кілька років роботи з дітьми. Подумав, що треба йти працювати зі студентами, які вже мислять театр як професію, тож з ними набагато цікавіше. Але з дітьми хотілося бути. Мій добрий друг скульптор, скляр Олесь Дзиндра сказав: «Добре, що ти працюєш з дітьми. Не геніальні Мікеланджело і Пікассо, а геніальний той, хто замовляв у них роботи, хто побачив у них геніїв. Те, що ти робиш, і що треба робити, даватиме значний результат: майбутній споживач вимагатиме іншої якості». Завдання театру в школі і моє особисте: змінювати образ митця.
Якщо спілкуватися з дітьми, то зараз для них дуже крутим є образ айтішника. Це прибутково і, здається, легко. Ще вони багато подорожують і мають усі умови для праці та відпочинку (дійсно круто), чого ми в театрі не маємо, та й у багатьох інших місцях праці теж. Проте за кількістю годин та потужністю віддачі працюємо десь однаково. Натомість образ митця — це коник-стрибунець, така бідна, нещасна людина, що продає щось на вернісажі, або якийсь художник в обдертих штанах і старенькому піджачку. Актор — це людина, яка не живе, а виживає, ну або займається благодійною роботою. Часто кажуть, актор посвятив себе, як священик, і віддається тільки цій ніші. Насправді, образ митця (хочеться так думати) дуже крутий. Можна отримувати нормальні гроші. Можна бути щасливим, можна бути радісним, можна багато пізнавати, навіть можна бути вільним чи ближчим до природи, — залежно над яким текстом актор працює. Класно показувати дітям зміну ракурсу. Їм цікаво, коли до них приходить якийсь Олег, що працює в театрі, якого часом бачать у телевізорі.
Ми з дружиною (вона актриса) три роки читали казки на ТРК Львів. Багато казок мають образ дурника в сім’ї. Усі були нормальні, а один — дурень. Ми читали, пробували поглиблювати свої знання про казки та їхні образи. А потім задумалися, що ми читаємо? Що ми взагалі передаємо дітям? Нічого не робити, лежати на печі, їсти калачі — це класно. Потім до тебе прийде якийсь сивий дідусь і скаже, що ти, коли встанеш, здобудеш великі здобутки, а брати працюють, роблять і не здобувають. Чи інакший — нічого не робив, ходив у подертих штанах, а потім сів на коня й одружився з принцесою. Страшна історія! Згодом ми почали аналізувати ці казки-міфи з Марією Чумарною, яка на цьому спеціалізується. Виявляється, така страшна історія відображає образ виходу із системи. Є система суспільства, де всі працюють і є однаковими, аж раптом з’являється хтось не такий. Для них він не зрозумілий, за своєю роботою, тому йому кажуть: іди роби щось нормальне. Мій тато казав: «Краще б ти вчився в училищі, точно міг би цвяха добре забити». Із системи, де немає і ніколи не було таких інших, дуже складно виходити.
Ми в Школі вільних та небайдужих не відбираємо дітей до театрального класу. Це не шоу, ми займаємося розкриттям людини. Розвиваємо головні вміння і відчуття, яких може навчитися дитина, незалежно від того, «придатна» вона чи ні. Напрацьовуємо їх під час уроків, які ще називаємо «тренажами». Наприклад, вчимося хаотично і по-різному рухатися залом, не шкодячи при цьому тим, хто ходить чи бігає. Ми вчимо відчуття людини і відчуття того, що поблизу є хтось інший, у чию зону не обов’язково безпардонно входити. Потрібно спочатку почути, на скільки тебе впускають на територію, і тоді заходити. Пробуємо пояснювати зв’язок у спілкуванні між двома: не просто я сказав, потім ти сказав, відтак знову кожен собі сказав, а що між людьми словами перетікає чи з’єднується контакт.
Не треба казати дитині: «Тобі ведмідь на вухо наступив». Ну все, наступив і вона стоїть збоку. Є діти, яким важко, але вони хочуть виступати, для них це важливо. Байдуже, тихо чи голосно хтось розказав свою історію, важливо, що розказав, виступив — вийшов і побачив усіх інших, хто його слухав, перелякався сто разів, але подолав себе. Форма цих виступів має стати частиною життя. Неважливо, чи потім дитина буде презентувати свій проект чи просто спілкуватися з людьми.
