Для уроку 28 Серпня 2026

Не лише хвилина мовчання: як школам провести Урок пам’яті

29 серпня Україна відзначає День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави. Пам’ятну дату встановили у 2019 році — на роковини трагічних подій під Іловайськом 29 серпня 2014 року.

Як говорити з дітьми про загиблих, не травмуючи їх? Чого варто уникати? Як зробити дітей учасниками процесу, а не пасивними слухачами? І що потрібно для того, аби учні не просто почули «правильні» слова, а справді зрозуміли, кого і чому ми пам’ятаємо? Поговорили про це з Наталією Некипілою — українською журналісткою, випускової редакторки Радіо «Накипіло», менеджеркою проєктів ГО «Вшануй» та авторкою ініціатив із меморіалізації війни в Україні. Разом із експерткою пропонуємо 5 ідей, як провести змістовний День пам’яті у школі. Експертка наголошує: культура пам’яті формується не лише під час урочистих дат, тож ці рекомендації та ідеї стануть у пригоді протягом всього року.

Наталя Некипіла

менеджерка проєктів ГО «Вшануй»
та авторка ініціатив із меморіалізації війни в Україні

Мета уроку — говорити про людину, а не лише про її загибель

Культура пам’яті потрібна не лише для того, щоб зберігати минуле, а і для того, щоб сформувати міцну опору на майбутнє. Вона допомагає говорити з дітьми про цінність людського життя, свободи, гідності та відповідальності, а також формує зв’язок між досвідом конкретної людини й історією громади та країни. Пам’ятання не має залишатися ритуалом, який виконують раз на рік: вона може стати частиною повсякденної культури, цінністю й способом виказати шану тим, чиї життя забрала війна.

Водночас одна з головних помилок під час уроків пам’яті — будувати всю розмову навколо смерті: коли й де людина загинула, у якому бою та за яких обставин. Для дітей, які й без того щодня стикаються з травматичною інформацією про війну і її наслідки, такий формат може стати ще одним потоком болю, від якого хочеться відсторонитися. Особливо чутливою ця тема може бути для учнів, які самі пережили чи переживають втрату або мають рідних у полоні чи серед зниклих безвісти.

«Хороший урок пам’яті — це не той, після якого діти плачуть», — наголошує Наталя Некипіла. Важливіше, щоб після нього залишилося бажання дізнатися більше: розпитати рідних про людей зі своєї громади, дослідити історію загиблого випускника школи, прочитати ще одну людську історію. Саме через цікавість, особисту залученість і співпереживання пам’ять перестає бути формальним обов’язком. Тому Наталя Некипіла радить зміщувати фокус із загибелі на життя людини. Так захисник чи захисниця перестає бути для дітей лише прізвищем і датою та стає реальною людиною, з якою можна відчути зв’язок.

«Хороший урок пам’яті — це не той,
після якого діти плачуть»

Водночас критично важливо таким уроком ще більше не нашкодити учням, які проживають чи проживали втрату близьких. Тому підготовка до такого уроку має бути максимально ретельною. В ідеалі — до таких уроків та ритуалів має бути залучений шкільний психолог. А батьки дітей були попереджені про намір провести урок памʼяті. Але говорити і не замовчувати ці теми з дітьми — вкрай важливо. Бо діти шукатимуть відповідей деінде. І дорослі не завжди можуть впливати на вибір цих джерел.

Де шукати історії: платформа пам’яті «Меморіал»

Одним із ресурсів для підготовки уроку може стати Платформа пам’яті «Меморіал». На платформі можна знайти історії людей за різними категоріями: оборонців окремих міст і регіонів, бойових медиків, пілотів, розвідників, працівників компаній та організацій, цивільних, які загинули внаслідок російської агресії. Для шкільного уроку важливо обирати історію, у якій достатньо відомо саме про життя людини.

Платформа пам’яті «Меморіал» — національна цифрова платформа, що документує історії загиблих українців під час війни. Проєкт уже зібрав понад 9 500 історій і понад 4 600 анкет від родин, формуючи масштабний архів пам’яті. Матеріали платформи мають десятки мільйонів переглядів і представлені у понад 20 країнах. Проєкт працює з 2022 року, і його принцип — перетворювати статистику втрат на конкретні імена, обличчя й людські історії та розвивати сучасну культуру пам’яті в Україні.

«Якщо після уроку діти запам’ятають, що ця людина любила музику, працювала лікарем, виховувала дітей, мріяла подорожувати чи відкрити власну справу, — значить, мети досягнуто, — пояснює Наталя Некипіла.

Особливо цінними є верифіковані історії, створені у взаємодії з родинами. Це не лише питання достовірності інформації, а й поваги до близьких загиблої людини.

Також для старших класів експертка радить використовувати на уроці короткі інформаційні відео проєкту «ШоТам», створені задля вшанування пам’яті: вони просто й доступно пояснюють складні питання меморіалізації та можуть стати підтримкою для вчителя. Для молодших школярів підійдуть відеоматеріали «Академії Турботи», створені спільно з ГО «Вшануй», які допомагають говорити про пам’ять зрозумілою для дітей мовою.

🎬

Що робити під час Хвилини Мовчання?

Відкрити весь плейлист на YouTube ↗

5 ідей, як провести Урок пам’яті у школі

Дослідити історію випускника чи випускниці школи

Якщо серед загиблих захисників або захисниць є колишні учні школи, саме їхня історія може стати основою уроку. Але замість готової презентації від учителя запропонуйте учням самим провести невелике дослідження.

Можна знайти шкільні фотографії, поговорити з учителями, однокласниками, друзями чи рідними людини. Дізнатися, який предмет вона любила у школі, чим захоплювалася, ким хотіла стати, чи займалася спортом, музикою або волонтерством.

Наталя Некипіла зауважує, що старшокласники самі говорять про бажання бути співтворцями таких уроків: проводити дослідження, обирати те, що їх найбільше зачепило в історії людини, а потім розповідати про неї одноліткам своїми словами. Якщо родина погоджується долучитися, можна записати коротку розмову або запросити когось із близьких на урок. Водночас важливо поважати межі сім’ї: саме рідні мають визначати, якими історіями вони готові поділитися, а що хочуть залишити приватним.

Створити «портрет життя», а не біографічну довідку

Інший формат — обрати одну історію на «Меморіалі» та запропонувати класу скласти портрет людини. Не потрібно переказувати всю біографію від народження до загибелі. Не варто акцентуватись лише на періоді перебування у війську, адже серед загиблих переважно колишні цивільні, які стали на захист країни через вторгнення РФ. Натомість можна відповісти на кілька запитань:

Що ця людина любила?
Про що мріяла?
Що було для неї важливим?
Якою її згадують друзі та рідні?
У чому учні можуть упізнати себе?
Що нового про неї хотілося б дізнатися?

Учням можна запропонувати створити невелику презентацію, колаж, сторінку шкільного цифрового архіву або коротке відео. Такий формат допомагає уникнути двох крайнощів — перетворення загиблих на бездоганних, майже недосяжних героїв або, навпаки, на набір дат і фактів.

«Ми втрачаємо насамперед людей. А потім вже військових», — наголошує Наталя Некипіла.

Дати учням самим придумати актуальну і близьку їм практику пам’яті

Ще одна можливість — не пропонувати дітям готовий сценарій, а запитати їх самих: як би вони хотіли пам’ятати?

Учні можуть у групах зібрати різні практики вшанування й обговорити, які з них здаються їм щирими та доречними, а які — формальними чи застарілими. Результатом можуть стати, наприклад, шкільний цифровий архів, серія коротких історій у шкільних соцмережах, виставка, подкаст, спортивний турнір пам’яті, мистецька чи культурна премія (відзнака), книжкова полиця, присвячена загиблому випускникові, або щорічна учнівська ініціатива.

Такий підхід змінює саму роль школярів: вони вже не аудиторія урочистого заходу, а люди, які формують культуру пам’яті самі.

Запросити людину, яка знала загиблого чи загиблу

Живий голос часто працює краще, ніж найдосконаліша презентація. За згодою родини школа може запросити друга, подругу, побратима чи посестру загиблої людини та попросити розповісти не тільки про військову службу.

Яким був її гумор? Що вона робила у звичайному житті? Які мала звички? Про що говорила з друзями? Які історії про неї згадують із посмішкою? Не кожна розмова про пам’ять повинна бути суцільно трагічною.

За словами Наталі Некипілої, діти готові чути правдиві історії з перших вуст — і смішні, і складні — значно більше, ніж штучно створений набір «правильних» фраз. Учитель при цьому може бути не головним промовцем, а модератором: допомогти учням підготувати запитання, домовитися про правила розмови та залишити час на рефлексію після зустрічі.

Створити практику пам’яті, яка житиме довше одного дня

Пам’ять не обов’язково має бути подією, яка почалася і завершилася 29 серпня. Наприклад, школа може створити сад або клумбу пам’яті — посадити дерево чи кущ на честь загиблого випускника або випускниці. До проєкту можуть долучитися батьки, громада, місцеві підприємства чи комунальні служби озеленення. Доглядати за рослинами можуть учні, а після їхнього випуску відповідальність передаватиметься наступному класу.

Так пам’ять перетворюється з разового ритуалу на дію, яку діти бачать і підтримують роками. Адаптувати до школи можна й інші практики, які вже створюють родини загиблих: забіги пам’яті, спортивні змагання, фестивалі, походи чи інші події, пов’язані з тим, що любила конкретна людина.

«Культура пам’яті формується
не лише під час урочистих дат.»

Також хорошою ідеєю буде провести акцію «Стіл пам’яті». Це щорічна всеукраїнська акція до Дня пам’яті захисників і захисниць України (29 серпня), мета якої полягає у тому аби нагадати, який подвиг зробили наші захисники та захисниці. У громадських закладах один стіл лишають символічно зарезервованим для полеглих героїв як нагадування, що вони завжди з нами.

Чутливі моменти теми вшанування пам’яті

Чутливо ставитися до історій учнів у класі, які мають загиблих через війну батьків та родичів.

Якщо дитина не підготовлена, то навіть похід на Алею слави чи згадка її історії може викликати непередбачувану реакцію. Наталія зауважує, що коли для одних дітей потрібен безпечний простір, де можна виписати/намалювати/виговоритися про трагедію, то інші (особливо підлітки) можуть реагувати на це категоричною забороною на озвучування їх історії та ігноруванням. Тому історії загиблих, які були родичами учнів, варто піднімати тільки за умови попередньої розмови з батьками дитини чи родичами. І загалом — приділяти реакціям цих дітей особливу увагу під час уроку.

Не залишати дітей пасивним слухачами історій

У пам’ятних заходах школам варто уникати сценаріїв, де діти залишаються пасивними слухачами: довгих офіційних промов, набору «правильних» віршів і музики винятково для емоційного підсилення. За словами Наталі Некипілої, проблема не в тому, що школи не хочуть говорити про пам’ять. Часто педагогам просто бракує методичних рекомендацій і спеціальної експертизи, тому вони повертаються до знайомих форматів — лінійок, хвилин мовчання, покладання квітів. Варто врахувати й завантаженість освітян та той факт, що вони також можуть мати особисте горе через війну (загиблих чи полонених/зниклих рідних, втрату дому) і уникають болючих тем. У такому випадку адміністрації школи варто подбати і про психологічний стан цього вчителя та його/її залучення у процеси вшанування.

Не привʼязуватись до наявного у школі памʼятного простору

Йдеться про памʼятні простори у холі школи з фотографіями загиблих учнів, меморіальні дошки на фасаді закладу (особливо чорні) чи пам’ятники на шкільному подвірʼї. Найчастіше усі заходи з вшанування проводять саме біля цих місць. Проте не варто обмежуватись лише цими куточками пам’яті. Наталя пояснює цю рекомендацію тим, що учні й так щоденно взаємодіють із цими памʼятними просторами, свідомо чи ні. Зі слів дітей, вони навіть інколи їх уникають через гнітюче оформлення. Тож чергові «відвідини» у супроводі історій, які вони вже так чи інакше чули, не дадуть жодного результату.

Обережно ставитися і до відвідувань військових кладовищ, поховань чи алей пам’яті.

Такі уроки можуть бути змістовними лише після попередньої ґрунтовної підготовки і визначення мети. Важливо пояснити дітям, куди вони йдуть і навіщо, повідомити батьків, бажано залучити шкільного психолога та людину, яка зможе фахово пояснити контекст і відповісти на запитання дітей. Необхідно ще на етапі планування виїзного уроку дати дітям базову інформацію про формування в Україні військової традиції поховань. Чим сектори військових поховань (прапори над могилами, уніфікація памʼятних знаків, організація простору) відрізняються від цивільних, і яку мету, окрім захоронення, має військовий цвинтар. Про це може розповісти запрошений на такий урок історик, ветеран, або чинний військовий, або людина, яка організовує прощання громади з її героями. Щоб учитель міг ознайомитись з темою та підготуватись Наталя пропонує послухати один з її подкастів «Нова військово-меморіальна культура», або подивитись випуск Дарки Гірної «Без чорного граніту». Можна опрацювати ці чи інші матеріали разом з класом (старші класи) напередодні відвідування цвинтаря. Тоді у дітей буде розуміння для чого їх привели у цей памʼятний простір і осягнути масштаб втрат, не зосереджуючись лише на атмосфері. Для відвідування обирати варто гідні приклади організації військових поховань. Участь у таких виїздах не повинна бути обов’язковою. Для дитини, яка сама пережила втрату, має близьку людину на фронті, у полоні або серед зниклих безвісти, меморіальний простір може стати сильним емоційним тригером. У разі неналежної підготовки та відсутності експертів і наявності дітей у втраті в класі краще відмовитись від такого формату.

І головне пам’ятати: культура пам’яті формується не лише під час урочистих дат. Вона починається там, де пам’ять перестає бути формальним обов’язком і стає способом бачити за кожним ім’ям людину — і розуміти цінність життя, свободи та людської гідності.

Платформа «Меморіал» стала одним з проєктів-переможців Освіторія.Медіа Award 2026. Знаєте освітню ініціативу, яка змінює країну, або є частиною такої команди? Залишайте контакти в попередній формі Освіторія.Медіа Award 2027 — ми зв’яжемося з вами на старті нового сезону.