Для уроку 28 Липня 2026

«Повертаємось до паперового щоденника»: досвід Новопечерської школи

Новопечерська школа стала однією з перших в Україні, хто зробив ставку на цифрові технології, а зараз поступово повертатиметься до паперових щоденників. Чому заклад освіти обирає саме такий підхід? За останні роки учні почали сприймати гаджет як головного помічника. Пастка TikTok подарувала поколінню «альфа» ілюзію легкого успіху: вони значно рідше роблять над собою зусилля, щоб досягти мети. Як саме знана в Україні й за кордоном приватна школа змінює стратегію цифровізації? Як впливає на мозок учнів живе письмо і чому школа повертається до паперового щоденника? І чи планує Новопечерська школа згодом відмовиться і від використання гаджетів під час уроків? Розповідає освітній директор Новопечерської школи Поліна Комарова.

Спікерка

Поліна Комарова,
освітній директор Новопечерської школи

Коли гаджет починає «думати» замість дитини

Одна з головних причин змін, які ми сьогодні бачимо в дітях, полягає в тому, що змінюється саме їхній спосіб мислення. Дедалі частіше вони сприймають гаджет як головного помічника. А з появою штучного інтелекту ще більше покладаються не на власне мислення, а на технології. І м’яз мислення перестає «прокачуватись». А це особливо небезпечно саме у шкільному віці, коли він має нарощуватись найінтенсивніше. Саме в дитинстві й підлітковому віці мозок має навчитися аналізувати, сумніватися, шукати відповіді, помилятися й починати знову. Якщо цю роботу постійно виконуватиме гаджет, власне мислення не набере потрібної сили.

Разом із цим діти поступово втрачають ще одну важливу звичку — робити зусилля над собою. Для досягнення мети потрібно робити послідовні кроки, бути наполегливими й мати терпіння, адже чим старша дитина, тим «більшими» мають ставати цілі й, відповідно потрібен триваліший час для їх досягнення. А коли не виходить — не варто одразу все кидати й звертатися до гаджета за готовою відповіддю. Треба повернутись до того місця, де зупинився, подумати й спробувати ще раз.

Пастка TikTok: ілюзія легкого успіху

Я дуже добре пам’ятаю період, коли TikTok лише починав стрімко набирати популярність. Саме тоді я помітила цікаву мисленнєву пастку. У багатьох дітей виникало відчуття, ніби достатньо просто поставити перед собою телефон або камеру — і далі все станеться само собою. Нібито одразу з’явиться цікава історія, влучний жарт, гарна пісня чи захоплива розповідь. Треба лише красиво виглядати й натиснути кнопку запису.

Я справді з року у рік спостерігала такий феномен у дітей. Вони майже не замислювалися над тим, що навіть за коротким роликом стоїть велика робота. Хороше відео потребує підготовки: ідеї, якості виконання, авторської майстерності. Хтось має це придумати, вибудувати, відредагувати. Коли дитина постійно споживає лише короткий контент, а ще й його величезну кількість, вона перестає бачити сам процес створення. А разом із цим поступово втрачає терпіння до довгої, системної праці.

Подібний ефект ми спостерігаємо навіть серед першокласників. Іноді дитина вже в другому семестрі раптом усвідомлює: навчання триватиме довго! Вона поки не може уявити собі дванадцять років, але розуміє, що це не «коротке відео». І це стає для неї справжнім стресом! Раптово приходить усвідомлення: все, дитинство закінчилось і тепер весь час буде потрібно працювати. Саме тому ми в Новопечерській школі ніколи не ставили собі за мету створити для дітей лише комфорт. Так, безпека для нас завжди залишатиметься на першому місці. Але слово «комфорт» — оманливе, бо не завжди всі зусилля над собою бувають комфортними. Іноді розвиток починається саме тоді, коли стикаєшся з труднощами. Важливо не уникати цього відчуття, а навчитися відповідати собі на запитання: що я можу зробити інакше, щоб упоратися?

Відповідальність не можна делегувати гаджету

Є ще один важливий аспект. Ми, дорослі, добре знаємо, наскільки багато можливостей дають цифрові застосунки. Вони допомагають планувати, нагадують, зберігають інформацію, можуть впорядкувати твій день. Ми знаємо, як користуватися такими застосунками, бо у своєму дитинстві навчились планувати, вести нотатки, переліки без гаджетів у паперовому форматі, власноруч. Дітей, які, як то кажуть народжуються з гаджетами, треба вчити користуватися застосунками. І тут до пастки потрапляють дорослі, які вважають, що діти інтуїтивно все зрозуміють. Така собі зустріч двох (або навіть трьох) поколінь.

Коли ми навчалися в школі, у нас були паперові щоденники. І справа була не лише в тому, що тоді ще не існувало гаджетів. Річ у тому, що дитина власноруч записувала завдання й брала за нього відповідальність. Зараз ситуація часто виглядає інакше. Учитель записує домашнє завдання в електронний щоденник, а дитина каже: «Учитель нічого не вніс». Або: «Я не побачила, що він уже вніс». Або: «У мене не було інтернету». Або: «Батьки після шостої вечора не дозволяють користуватися телефоном». Тобто відповідальність поступово переноситься із самої дитини на зовнішні обставини.

Хоча домашнє завдання — це передусім відповідальність учня. Далі запускається вже знайомий механізм: підключаються батьківські чати, батьки починають переписуватися між собою, з’ясовувати, що саме задали, хто що почув, хто що записав. І дуже часто це вже не про допомогу дитині, а про поступову втрату її власної відповідальності. До речі, останніми роками все більше батьків очікують домашніх завдань, а ще 5–7 років тому у тренді була їх відсутність або мінімальнй обсяг.

Чи змінюватиме Новопечерська школа стратегію цифровізації?

Ще 12 років тому Новопечерська школа стала однією з перших, хто зробив ставку на цифрові технології. Тоді це справді було інноваційним рішенням: кожна дитина отримувала власний гаджет, а цифрове середовище ставало природною частиною навчання.

Сьогодні ми поступово переглядаємо цей підхід.

Починаючи з початкової школи, ми відходимо від моделі, у якій гаджет є постійним супутником дитини. Натомість хочемо повернутися до практики, яку сьогодні дедалі активніше застосовують багато європейських країн і країн-лідерів за якістю освіти: використовувати гаджети дозовано й лише тоді, коли це педагогічно виправдано. Інакше кажучи, рішення про використання гаджета має ухвалювати не дитина, а вчитель.

Планшет може бути потрібним на будь-якому уроці, якщо цього потребує навчальне завдання. Але він не має постійно лежати перед учнем лише тому, що він існує.

Чому ми більше не можемо покладатися лише на самоконтроль дітей

Проблема не лише в гаджеті. Проблема в тому, що будь-який сучасний цифровий пристрій створений так, щоб утримувати увагу людини. Якими б надійними не були системи захисту, завжди залишаються шпарини. Маркетологи ігрових платформ і соціальних мереж постійно працюють над тим, щоб дитина знайшла шлях до їхнього продукту, навіть попри всі встановлені обмеження. І якщо ми постійно тримаємо гаджет у руках дитини, то фактично підштовхуємо її до того, щоб вона робила неправильний вибір: вибір привабливого замість корисного. Вибір миттєвої винагороди замість зусилля. Так формується залежність.

Ми не можемо розраховувати лише на обізнаність і силу волі дитини. Не тому, що вона не хоче зробити правильний вибір, а тому, що її мозок ще фізіологічно не готовий до такої відповідальності. Адже світ технологій розвивається швидше, ніж дитячий мозок. Відомо, що префронтальна кора головного мозку, яка відповідає за самоконтроль, планування й ухвалення рішень, формується приблизно до двадцяти п’яти років.

Саме тому дорослі мають будувати середовище, у якому дитині легше зробити правильний вибір, а не постійно випробовувати її на міцність.

Повернення паперового щоденника і обмеження використання гаджетів у середній і старшій школі

У початковій школі планшети й раніше не постійно перебували у дітей на руках. Вони були персоналізовані й зберігалися у спеціальних шафках. Учитель сам визначав момент, коли вони потрібні для виконання конкретного завдання.

Інша ситуація склалася в середній та старшій школі. Там ми більше довіряли учням і давали їм гаджети в постійне користування. Сьогодні ми розуміємо, що цей підхід себе не виправдовує. Тому будемо поступово вводити більше обмежень і повертати гаджету його справжню роль: інструмента для навчання.

Ще одна важлива зміна — повернення паперового щоденника в школі. Але це не буде повернення до старої моделі, коли щоденник мав бути щільно заповненим, що перевірялося. Це буде не лише нотатник/блокнот для запису домашніх завдань, а й особистий простір дитини:

місце для її власних думок;
для коротких рефлексій;
для планування;

Це «доросла модель» — так ми ведемо наші щоденники, нотатники, навіть цифрові. Уявіть свій Google Календар: у ньому є не лише робочі зустрічі. Там можуть бути нагадування про день народження друга, сімейні плани, власні цілі чи речі, які хочеться не забути. Дитячий щоденник теж може бути саме таким. У ньому можуть з’явитися цитати для мотивації, особисті записи, місце для стікерів чи смайлів — усе, що допомагає зробити його справді «своїм».

Звичку заповнювати паперовий щоденник передусім формуватимемо у школярів початкової школи. Адже учнів 10–11 класів недоцільно різко переводити на інші правила. Для них це буде радше примус, ніж осмислена зміна звички. А от молодші школярі лише формують свої навчальні моделі. І вчитимуться самостійно записувати завдання так, щоб самим їх зрозуміти, виконати і відповідати за це.

Це не означає, що електронний журнал зникне. Учитель, як і раніше, вноситиме туди домашнє завдання. Але ми хочемо повернути дітям просте правило: спочатку відкрий свій власний щоденник. Те, що ти там записав, маєш виконати.

Тож ніколи не варто викреслювати все «старе» й традиційне зі шкільної освіти. Гадаю, через цей процес пройшов увесь світ, бо освіта зазнає глобальних трансформацій усюди. Багато країн спочатку максимально відкрили двері цифровим технологіям у школі, а тепер так само поступово переглядають свої рішення. Так і само і ми. У нас є шанс, користуючись їхнім прикладом, зробити висновки і зміни трохи раніше.

Письмо від руки — це не лише про каліграфію. Це про розвиток мозку

До речі, хочу сказати, що дуже багато дітей у старших класах самостійно приходять до письмової рефлексії. Вони починають записувати свої думки, свої завдання, розписувати свій день. І, крім того, що це навичка письма, не варто забувати: коли дитина вчиться писати, розвивається її мозок. Формуються нейронні зв’язки, зміцнюється взаємодія рука/мозок. Тому письмо надзвичайно важливе.

Ще кілька років тому ми могли сперечатися: навіщо писати ручкою, якщо є гаджет? Можна ж набрати текст на клавіатурі. Якщо у дитини поганий почерк — нехай друкує. А сьогодні можна вже навіть нічого не друкувати — достатньо надиктувати. І штучний інтелект усе зробить за вас. Але, знову ж таки, це не для дітей. Усі ці можливості цифровізації, на мою думку, мають повною мірою використовувати вже дорослі люди, які здобули базову освіту. Я навіть сказала б жорсткіше: якби це залежало від мене, то значно ширший доступ до таких інструментів дитина мала б отримувати вже після завершення базової середньої освіти. Я зараз говорю саме про школу. Бо вдома кожна родина має свої правила.

Це питання культури всього суспільства. Школа має стати амбасадором цих змін і має пояснювати батькам, чому надмірне використання гаджетів шкідливе і чим замінити гаджети вдома. Батьки і школа мають рухатися синхронно, практикувати обмеження і наповнювати час дитини альтернативними заняттями.

Родина і школа — фундамент дитячого розвитку, дорослішання, спроб і помилок, здобуття життєвих навичок. Тут має бути домовленість: що дитині можна, а що ні.

Коли батьки дуже рано дають дитині гаджет, найчастіше це свідчить не про байдужість, а про те, що вони просто не знають можливих наслідків. І саме тому про ці речі треба говорити завчасно. Наприклад, як це роблять у Естонії. Колись я мала чудову нагоду поспілкуватися з освітнім філософом Юло Вооглайдом. Він розповів, що їхня школа починає працювати з родиною ще від народження дитини. Батьків дуже рано залучають до спільноти школи. І коли дитина приходить до першого класу, її родина вже є частиною спільноти, вже поділяє цінності школи, вже розуміє її підходи. Тож хтось авторитетний ще з раннього віку дитини має сказати батькам: «Не давайте дитині гаджет у два-три роки!» Це має сказати хтось, кому батьки довіряють.

Ми не можемо відгородитися від світу, який цифровізується з заленою швидкістю. Тому під час використання гаджетів застосовуємо сучасні освітні інструменти. Завдання дорослих — навчити дітей робити правильний вибір, бути самостійними, користуватися власним розумом, а потім вже звертатися до гаджетів і можливостей цифрового світу.