- Як говорити з дітьми про війну так, щоб не травмувати, але й не замовчувати їхній досвід?
- Як допомогти учням осмислювати власні переживання, говорити про втрати, пам’ять і водночас знаходити ресурси для підтримки себе та інших?
Відповіді на ці запитання пропонує новий методичний посібник «Як говорити з дітьми про війну та пам’ять?», який створили Музей воєнного дитинства спільно з учителькою Наталією Понежою та психологинею Анною Лінчовською.
Матеріали вже є у відкритому доступі й можуть стати у пригоді
- вчителям,
- класним керівникам,
- шкільним психологам,
- викладачам закладів позашкільної освіти та
- всім фахівцям, які працюють із дітьми та підлітками.
Не про війну як набір фактів, а про досвід дітей
Посібник містить практичні заняття, побудовані на основі реальних історій та артефактів із колекції Музею воєнного дитинства. Його автори пропонують об’єктно-орієнтований підхід — коли складні теми обговорюють через конкретні речі, що зберігають людські історії та спогади.
Серед таких артефактів — телефон, який став символом зв’язку з домом і рідними під час вимушених переїздів, або пластиліновий «херсонський кавунчик», створений дитиною в умовах війни. Саме через такі предмети діти можуть говорити про власні переживання, емоції та пам’ять без прямого занурення в травматичний досвід.
За словами співавторки посібника Наталії Понежої, під час роботи над матеріалами для неї було важливо створити не просто набір виховних занять про війну, а інструменти, які можна органічно інтегрувати в освітній процес.
«Війна не має бути єдиною рамкою. Тому я свідомо розширювала контекст і шукала точки входу через ширші теми — пам’ять, цінності, громадянську відповідальність, людську гідність, взаємодопомогу», — пояснює педагогиня.
Саме тому значна частина занять пов’язана з громадянською освітою та розвитком навичок рефлексії, емпатії й осмислення власного досвіду.
Створювали з урахуванням віку та психологічної безпеки
Матеріали адаптовані для чотирьох вікових категорій:
- молодших школярів (6–9 років);
- учнів 10–12 років;
- підлітків 13–15 років;
- старшокласників 16–18 років.
Для кожної групи автори шукали окремі підходи до розмови про війну та пам’ять.
Найбільшим викликом, зізнається Наталія Понежа, стала розробка матеріалів для наймолодших дітей. Якщо зі старшокласниками можна працювати через дискусії та аналіз складних суспільних явищ, то молодшим школярам потрібні інші інструменти.
Наприклад, одна із вправ пропонує дітям ліпити власні фігурки з пластиліну. Через творчий процес учні можуть говорити про переживання, не називаючи їх безпосередньо. Адже діти 6–9 років часто ще не вміють визначати й вербалізувати свої емоції.
«Потрібно було знайти спосіб подати ці теми зрозуміло й нетравматично. Саме тому над матеріалами працювали разом із психологами, які допомагали адаптувати вправи для молодших дітей», — розповідає співавторка.
Водночас автори наголошують: віковий поділ у посібнику не є жорстким. Через тривалий досвід життя в умовах війни багато дітей сьогодні потребують інших підходів, ніж передбачають традиційні вікові норми. Тому педагоги можуть адаптувати вправи відповідно до потреб конкретного класу.
«Дітям потрібно не лише слухати, а й діяти»
Одним із принципів посібника стала відмова від традиційних форматів, коли розмова про війну зводиться до переліку дат, подій чи перегляду документальних відео.
На думку Наталії Понежої, більшість дітей і так щодня живуть у контексті війни та добре знають про неї з новин, власного досвіду або розмов дорослих. Натомість значно рідше вони отримують можливість осмислити власні переживання.
«Для мене було принципово, щоб заняття не зводилися лише до розмови. Я прагнула, щоб діти діяли: створювали щось власноруч, працювали в групах, взаємодіяли з матеріалом. Це допомагає безпечніше проживати складні теми», — каже педагогиня.
Авторка згадує слова однієї учениці-підлітки: «Я не буду вчитися, бо завтра може прилетіти ракета. Навіщо мені тоді алгебра?». Саме такі висловлювання, переконана вона, демонструють, наскільки важливо давати дітям простір для проговорення власного досвіду, а не лише передавати знання.
Дитячий досвід війни теж є частиною історії
Окремий акцент у посібнику зроблено на цінності дитячих історій.
На думку Наталії Понежої, у суспільстві досі існує тенденція сприймати дітей лише як пасивних свідків війни. Водночас їхній досвід є важливою частиною сучасної української історії.
«Коли ми говоримо про війну, то зазвичай згадуємо військових, волонтерів, дорослих. Але діти теж проживають цю реальність. Їхній досвід формує ціле покоління, і він заслуговує на увагу та повагу», — переконана вчителька.
Саме тому багато вправ у посібнику побудовані навколо особистих історій дітей, зібраних Музеєм воєнного дитинства.
Що радить співавторка посібника вчителям?
Для Освіторія.Медіа Наталія Понежа також відповіла на кілька запитань про викладання тем війни та історичної пам’яті в українській школі.
— Чи використовує Україна міжнародний досвід інтеграції тем історичної пам’яті?
«Сьогодні світ дуже відкритий, і українські вчителі активно використовують закордонний досвід. Є багато можливостей для знайомства з різними практиками — через освітні проєкти, семінари, міжнародні програми та просто інтернет. Не можу сказати, що якась одна країна є для нас найближчою. Швидше, про досвід одних країн ми знаємо більше, про інших — менше. Якщо говорити про тему історичної пам’яті, то доволі близьким є досвід польських педагогів».
— З якого віку варто починати говорити про війну та пам’ять?
«На мій погляд, починати можна вже з початкової школи, враховуючи вік дітей та їхній психологічний стан. Найефективніше інтегрувати такі теми в різні навчальні предмети, а не залишати їх лише для окремих тематичних уроків чи пам’ятних дат».
— Як знайти баланс між пропагандою та надто відстороненою розповіддю?
«Обговорюючи чутливі теми, варто враховувати склад класу та емоційний стан дітей. Не потрібно деталізувати страждання людей. Краще спиратися на факти — вони достатньо промовисті й менш травматичні. Водночас важливо говорити про людську гідність, взаємодопомогу, приклади підтримки та виживання. Такі історії дають дітям надію і допомагають знаходити власні стратегії подолання труднощів».
— Чи мають уроки пам’яті відрізнятися для дітей, які виїхали з небезпечних регіонів?
«Сьогодні поняття безпеки дуже умовне. Ми не завжди знаємо, через що пройшла дитина та як вона почувається. Тому важливо не ділити дітей на категорії за місцем проживання, а уважно ставитися до їхнього досвіду та емоційного стану. Головне завдання вчителя — створити безпечний простір для розмови».
Завантажити методичний посібник «Як говорити з дітьми про війну та пам’ять?» можна на сайті Музею воєнного дитинства. Матеріали доступні безкоштовно для всіх охочих.
Джерело: Музей воєнного дитинства.
Читайте також: Урок до Дня пам’яті: інтерактивні картки для глибокого осмислення історичних подій.
