Коли росіяни захопили Херсон, вони не одразу вдягли на Володимира Миколаєнка кайданки. Спочатку запропонували йому владу. Колишньому меру міста обіцяли посаду в окупаційній адміністрації, переконували очолити новий порядок і стати обличчям «російського Херсона». Він відмовився. Після цього були викрадення, допити, катування, імітації розстрілу та понад три роки російського полону. 24 серпня 2025 року, у День Незалежності України, Володимир Миколаєнко повернувся додому. Що не може забрати ніякий полон і що завжди буде з тобою всередині? Що є найціннішою валютою в полоні? Як пану Володимиру вдалося зберегти свою ідентичність у радянській школі та чого його навчила «трійка» з української мови? Під час прямого етеру на Радіо Сковорода в рамках фестивалю «Вчителі майбутнього» Володимир Миколаєнко щиро розповів про свій досвід полону та спогади з дитинства. Ми занотували його думки в матеріалі як нагадування: свобода це завжди дієслово.
«Надзвичайно важко у полоні саме молодим хлопцям»
У полон я потрапив у досить поважному віці: мені було на той момент 62 роки. А поруч були хлопці по 20 років — розумів, наскільки їм це важко. Фізично, звісно, важче було мені. А ось морально…
Полон це завжди важко. Особливо, коли продовжується роками. Адже тих активістів, яких росіяни захоплювали в Херсоні, тримали зазвичай 2–3 дні, а потім виганяли і відпускали. Я міркував так: тижні 3 мене десь потримають, а потім відпустять або обміняють. Але цей часовий проміжок, який я сам собі встановив як очікування, що щось здійсниться — ледь не зламали мене. Коли нічого не сталось після трьох тижнів і я продовжував бути в полоні, я розплився. Пару діб не міг зібрати себе докупи, не знав, що робити. Хлопці, що були зі мною, рухалися в полоні від свята до свята. А я для себе зрозумів, що треба просто жити сьогоднішнім днем. У мене навіть була розмова з одним полковником із російського слідчого комітету. Вони вважають себе «білою кісткою», ходять з кийками, тебе матами-перематами криють. Така собі їхня «інтелігенція». Запитую: «Скажи, будь ласка, коли я помру, що ви будете далі робити? Тут прикопаєте десь під парканом?» Він каже: «Скажу тобі щиро, що обмін тілами ніхто ще не відміняв. Це хоч і складна історія, але відбувається». І як ми бачимо — і в 2026 році досі вертають тіла тих хлопців, які загинули в 22-му… Уявіть собі оцей цинізм: навіть тіла загиблих вони тримають у заручниках. Просто щоб щось виторгувати для себе.
Надзвичайно важко у полоні молодим хлопцям: вони відірвані від тата, від матусі, — пішли на війну, а до того не бачили в житті нічого, окрім любові. А ці всі знущання, приниження — їх важко не те що пережити, а й сприймати важко.
«Тих, хто не підкорюється і чинить спротив — карають показово»
Тих, хто чинив спротив у перші місяці, хто Маріуполь боронив, росіяни карають ПОКАЗОВО. І все це показово роблять саме для свого внутрішнього населення, мовляв, дивіться, саме ці люди «руйнували Маріуполь, вбивали цивільних, займалися мародерством». Ну а самі покази вони вибивають кийками з наших хлопців.
«Підтримували один одного не лише словом. Цінна валюта — шматочок хліба
Мене вражало те, що в полоні більшість хлопців жили як одна родина. Якось один із наглядачів образливо висловився про Україну в коридорі. Один хлопець із нашої камери не стримався і на емоціях голосно послав його слідом за російським кораблем. Усі одразу почали його заспокоювати: «Тихіше, він же почує». Ми вже внутрішньо зібралися, приготувалися до того, що зараз почнеться — забіжать, битимуть усіх підряд. І тільки ввечері, коли наглядачів зібралось більше, вони влетіли всередину й почали з’ясовувати, хто насмілився сказати чи зробити щось «не те». Але того хлопця ніхто не звинувачував. Так, постраждати могли всі, але ніхто не виказав, що то був він.
Хоча були й інші випадки, коли через когось одного карали всю камеру. Могли, наприклад, залишити всіх без їжі. Втім, у тих умовах це вже не виглядало чимось надзвичайним. Ми й так постійно голодували: ну що ж, ще раз не поїли. Але й тут інколи знаходилися люди, які говорили: «Я через тебе не поїв, тому віддай мені свою пайку. Ти мені винен». Ось цього я зрозуміти не міг. Дивився на людину й думав: невже ти настільки озлобився, що накинувся зі звинуваченнями? Було й таке, що ми навмисно співали патріотичні пісні в камері, і тоді було зрозуміло, що нас можуть покарати. Але часто траплялися ситуації, коли людина взагалі ні в чому не була винна, але її карали.
Як ми підтримували один одного? Не лише словом. Найціннішою валютою там, окрім доброго слова, був шматочок хліба. По суті, ми виживали завдяки тому, що нам тричі на день видавали щось схоже на хліб. Навіть хлібом це важко було назвати — радше якийсь хлібний продукт. І коли ти ділишся своїм шматочком з іншим, особливо з молодими хлопцями, які ще ростуть, чий організм потребує нормального харчування, а вони не мають практично нічого, — це означає дуже багато. Ти віддаєш йому свій шматок хліба, і в тих умовах це стає справжнім проявом людяності. Саме такі речі підтримували найбільше. Коли бачиш, що комусь ще важче, ніж тобі самому, і що цю людину не залишають наодинці, а підтримують, — це дає сили триматися. Бо погано було всім. Здорових людей там практично не було. Але завжди знаходився хтось, кому ще важче, і саме взаємна підтримка допомагала вижити.
Щоб якось гаяти час за гратами, ми розповідали історії. У нас були хлопці, які до полону переглянули дуже багато фільмів і, що найголовніше, прекрасно їх пам’ятали. Вони переповідали сюжети й робили це настільки захопливо, з такими подробицями та емоціями, що ти ніби сам дивився той фільм. Вони буквально входили в ролі персонажів і проживали історію заново. Це було дуже цікаво й допомагало бодай трохи згаяти час. Так дні минали швидше.
Як вдалося сформувати і відстояти українську ідентичність
Скільки пам’ятаю себе — я дуже багато читав. Удень і вночі. Можна сказати, поглинав інформацію, як губка воду. Постійно щось розпитував, шукав, намагався зрозуміти.
Пам’ятаю себе ще в молодших класах. Тоді ж які книжки переважно пропонували дітям? Багато ідеологічної літератури. А нам хотілося пригод. Хотілося читати про мандрівки, відкриття, сміливих героїв. Нас захоплювали Деніель Дефо, Вальтер Скотт, Джек Лондон. На жаль, дістати такі книжки було непросто. Навіть у бібліотеці вони були справжнім дефіцитом. Але бібліотекарки помітили, що я приходжу майже щодня, і почали залишати для мене цікаві книги.
Пригадую кумедний випадок. На самому початку я набрав у бібліотеці кілька книжок і настільки захопився, що забув там свій портфель. Прийшов додому вже ввечері. Батьки питають: «А портфель де?» І тут я розумію, що залишив його в бібліотеці, яка вже зачинилася. От настільки я любив читати. Українські книжки теж були, але значна частина з них залишалася надто ідеологізованою. Тому, як не дивно, великий вплив на мене мали фільми.
Я дуже любив і досі люблю українське поетичне кіно. Наприклад, «Білий птах з чорною ознакою» та «Вавилон ХХ». Ці стрічки я можу переглядати багато разів. Вони мене надихають. Чому саме? Напевно, тому, що через них відчуваєш своє коріння. Навіть якщо про нього не говорять відкрито. Навіть якщо тебе навчають зовсім іншого. Усередині все одно залишається відчуття, що правда значно глибша за офіційну версію.
Про синє чорнило замість червоного в зошиті й жирну трійку з української мови
У ті роки, коли я навчався в школі, чимало дітей взагалі не вивчали українську мову та літературу. Батьки писали заяву: «Прошу звільнити мою дитину від вивчення української мови», і дітей звільняли (у нашому регіоні було багато етнічних росіян).
Зараз, озираючись на ті дитячі роки, я розумію, наскільки викривленою була система цінностей, яку нам нав’язували дорослі. Нам фактично пояснювали: є люди «першого сорту» — росіяни. Десь поруч — українці, бо ми все-таки живемо в Україні. А вже на третьому, грузини, наприклад. Пам’ятаю, у нас навчався хлопчик-грузин. Абсолютно нормальний хлопець. Але навіть на дитячому рівні створювалося враження, ніби йому вже не пощастило лише через те, що він грузин. Це була дискримінація, закладена настільки глибоко, що діти починали сприймати її як щось природне. Євреїв у нашому середовищі майже не було. А якщо й були, то багато хто намагався приховати своє походження, тому що до них ставилися з упередженням і принижували. От просто уявіть собі, в якій атмосфері формувалася дитяча свідомість! І ось на цьому тлі проходили уроки з української мови і літератури.
У школі я був відмінником. Написав якусь роботу — вже не пам’ятаю, чи твір, чи диктант. Наступного дня вчителька Лукія Івівна приносить зошити й каже: треба «підтягувати» знання. Я відкриваю свій зошит, і оскільки звик бачити там лише найвищі оцінки, то велика жирна трійка мене дуже здивувала. Пам’ятаю свій шок. Думаю: «Як трійка? За що?» Починаю переглядати роботу й бачу, що вона вся списана виправленнями. Одні помилки позначені червоним, а деякі вчителька навіть сама виправила синім чорнилом, щоб… не довелося ставити двійку.
І мені стало неймовірно соромно. Я тоді подумав: так не можна. Не можна просто не вчитися. Це такий самий предмет, як і всі інші. Якщо ти прийшов до школи за знаннями, то повинен його знати. Звичайно, тоді я навіть уявити не міг, що українська мова й література колись стануть для мене настільки важливими. Але саме тоді щось змінилося. Я вирішив довести насамперед самому собі, що можу краще. Згодом таки підтягнув українську до найвищих оцінок. І, чесно кажучи, дуже цим пишався.
«Єдину вчительку в селі мого батька ув’язнили через колоски»
Тато мій з Чернігівщини, і я в деталях пам’ятаю, цю історію, що він мені розповідав. На все село у них була одна вчителька, яка викладала для всіх класів. І ось під час голодних років вона повела своїх учнів в поле збирати колоски, які там залишились. Вчительку ув’язнили. У школі вже нІкому було викладати…
Які цінності має прищепити сучасна школа?
Після відновлення Незалежності України ми всі опинилися в непростих обставинах. Передусім потрібно було дбати про найнеобхідніше — про хліб насущний, про те, як прогодувати родину. І часто через це нам бракувало часу на власних дітей. Я абсолютно погоджуюся з тим, що говорив під час лекції на фестивалі «Вчителі майбутнього» Святослав Вакарчук: кожна людина має свій талант. А я б додав, що талант зазвичай проявляється ще в ранньому віці. І, на жаль чи на щастя, найчастіше його першими помічають не батьки, не не дідусі з бабусями, а саме вчителі.
Від учителів дуже багато залежить. Саме вони можуть допомогти дитині побачити свої сильні сторони й повірити у власні можливості. А далі вже все залежить від самої людини. Сьогодні я згадав вислів, який приписують Черчиллю: «Кожному в житті дається шанс. Можливо, навіть не один. Але шанс неодмінно з’являється». Ми весь час біжимо в цьому марафоні під назвою «життя»: поспішаємо, спотикаємося, падаємо, підводимося. І хтось у цьому русі помічає свій шанс, а хтось настільки зосереджений на самому бігу, що проходить повз нього. Щоб не втратити свій шанс, потрібно насамперед розуміти, у чому твій талант. І я мрію сьогодні про те, щоб кожна дитина мала можливість розкрити свої здібності.
Колись були важкі дев’яності. Сьогодні ми живемо в умовах війни. І знову часто не вистачає часу на найдорожчих людей — наших дітей та онуків. Ми зайняті безліччю нагальних справ і нерідко змушені відкладати виховання на потім. Та варто чесно визнати: ми не завжди є фахівцями в цьому. Саме тому я покладаю великі надії на наших педагогів. Це не означає, що потрібно перекладати всю відповідальність на вчителів. Але потрібно створювати для них умови, підтримувати їх і допомагати їм виконувати свою місію.
Фестиваль відбувся за підтримки групи команій WINNER, компанії EdPro, Львівської міської рад и, компанії Coca-Cola HBC Ukraine, освітньої гуманітарної організації Early Starters, Благодійного фонду «Разом для України», War Child Alliance, Видавництва Літера, Видавництва Ранок, компанії ХІМЛАБОРРЕАКТИВ: комплексного оснащення навчальних класів та лабораторій, Благодійного фонду «МХП-Громаді», Корпоративного фонду Кредобанк БО Фундація Кредо, швейцарсько-українського проєкту Дісайд, громадської організації «Rise Ukraine», Ukraine Global Scholars, Slido, Enzym Group та Mr.Scrubber. Медіапартнерами фестивалю «Вчителі майбутнього» 2026 стали 1+1 media, #ШОТАМ – медіа позитивних новин та історій, і платформа «Твоє місто».
