«Я не феміністка», — часто можна почути від успішних та освічених українських жінок. Іноді це виглядає парадоксально: сучасні українські жінки активно працюють, здобувають вищу освіту, відкривають бізнеси і беруть участь у суспільному, політичному та культурному житті. То чому ж вони не ідентифікують себе із феміністичним рухом? І чому в українських реаліях антитеза «фемінізм VS tradwife» не працює? У матеріалі фотографиня і мисткиня Аліна Рудя досліджує автономію жінок в Україні протягом історії та порівнює їх становище зі становищем жінок у Західній Європі.
Авторка тексту: Аліна Рудя
На українських землях протягом століть формувалися соціальні практики, коли жінки брали активну участь у господарському та суспільному житті. І навіть якщо юридично їхні права не завжди були ширшими, ніж в інших європейських суспільствах, повсякденна економічна, соціальна та інтелектуальна участь українських жінок були значно помітнішими. Це можна чітко простежити в історичні перспективі.
Київська Русь: ранні правові традиції
У період Київської Русі (X–XIII століття) правове становище жінок мало певні особливості. Основним джерелом права була «Руська правда» — один з найдавніших правових кодексів Східної Європи. Він містив норми про спадкування і майнові права, у тому числі жінок: вдови могли управляти господарством після смерті чоловіка, а доньки могли успадковувати майно за відсутності синів.
У князівському середовищі жінки навіть іноді відігравали політичну роль. Найвідомішим таким прикладом є княгиня Ольга, яка фактично керувала державою у X столітті.
Після монгольської навали значна частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. У Литовських статутах XVI століття також закріплювалися майнові права жінок — право на посаг, спадщину і власність.
Порівняння із Західною Європою: релігія, право і соціальні ролі
Для розуміння специфіки українського досвіду важливо порівняти його із Західною Європою ранньої сучасності.
У багатьох країнах католицької Європи раннього модерну діяла правова доктрина coverture, за якою після шлюбу жінка втрачала свою юридичну особистість та «покривалася» статусом чоловіка. Так заміжня жінка не могла працювати, самостійно укладати контракти або розпоряджатися майном, навіть якщо це майно було частиною її посагу до одруження.
Крім того, у XVI–XVII століттях Європу охопила хвиля полювань на відьом. За оцінками істориків, було страчено десятки тисяч жінок. Переслідування часто були спрямовані саме проти жінок, які мали певну соціальну або економічну автономію та практичні знання — знахарок, повитух або вдів.
На українських землях такі процеси траплялися значно рідше і не мали такого масштабного характеру. Це пояснювалося іншою структурою суспільства, правовими нормами (наприклад, ті ж Литовські статути встановлювали досить високі вимоги до доказів у суді, тоді як у Західній Європі важливу роль у переслідуваннях відігравала релігійна інквізиція), культурними та релігійними особливостями.
Московія: «теремна культура»
Цікаво, що в Московській державі XVI–XVII століть гендерні норми були ще більш консервативними, ніж на Заході. Історики часто описують це явище через поняття «теремної культури».
Міщанки та жінки з боярських родин жили у відокремлених частинах будинку — теремах — і не брали участі в публічному житті. Сімейні відносини регулював патріархальний трактат «Домострой», який підкреслював повну владу чоловіка над родиною. Жінки фактично були ізольовані від політичного і соціального життя. У такій системі жіноча роль була значно більш обмеженою, ніж у багатьох регіонах українських земель.
Лівобережна і Правобережна Україна: різні суспільні моделі
Важливо зазначити, що політичний розподіл українських земель також значно впливав на роль жінок у суспільстві. Так Лівобережжя, де довше зберігалися козацькі традиції, мало відносно більш горизонтальну соціальну структуру. Через часті військові походи чоловіків жінки були вимушені брати на себе управління господарством, що значно вплинуло на менталітет та самостійність. У воєнні часи жінки практично керували земельними господарствами, розпоряджалися сімейними фінансами, контролювали роботу наймитів та вели активну торгівлю. У козацьких родинах також іноді практикувалося навчання дітей читання, письма та арифметики — як хлопців, так і дівчат.
Водночас Правобережна Україна, перебувала під владою польської шляхти та мала більш ієрархічну соціальну структуру. Проте навіть там жінки могли займатися ремеслом, торгівлею або до певної міри управлінням господарства.
Tradwife: правда чи міф про берегиню домашнього вогнища?
У соціальних медіа зараз популярний тренд на tradwife (від поєднання слів traditional та wife). Він популяризує хибне уявлення про те, що в минулому жінки нібито були лише берегинями дому і займалися виключно сімʼєю, а працювати почали лише в модерному суспільстві. Такий погляд значною мірою є міфом, який сформувався на основі досвіду певних соціальних груп у Західній Європі та Америці XIX–XX століть. У контексті української історії така теза виглядає щонайменше неточною.
До XIX століття українські землі залишалися переважно аграрними. Близько 80–85 % населення мешкало в сільській місцевості, і виживання родини залежало від праці всіх її членів. Жінки працювали на землі, вели господарство, займалися ремеслами і торгівлею, а інколи й управляли економікою родини. Тому в українській соціальній традиції жінка ніколи не була лише «берегинею» та «матірʼю» — вона була повноцінною учасницею економічного життя.
XIX століття: «вільні слухачки» університетів та впливові інтелектуалки
У другій половині XIX століття університети саме на українських територіях Російської імперії почали дозволяти жінкам відвідувати лекції як вільним слухачкам. У Харківському університеті це сталося 1861 року, Київському — 1863 та Новоросійському університеті (Одеса) — 1865.
Це стало можливим завдяки ліберальним реформам імперії після скасування кріпацтва. Цікаво, що цей експеримент почався саме в регіональних університетах на території України, а не в столичних університетах Москви чи Петербурга. Дослідники пояснюють це тим, що університети українських міст мали більш відкриту академічну атмосферу і менш консервативні традиції, сформовані практичною жіночою автономією попередніх століть.
На жаль, уже наприкінці 1860-х років влада почала обмежувати доступ жінок до університетів через страх перед поширенням революційних ідей, але механізм освітньої емансипації було запущено.
Після закриття можливостей навчання багато жінок поїхали до Європи: одним із центрів жіночої освіти тоді став Цюрихський університет. У 1870-х роках до двох третин студенток цього університету були підданими Російської імперії. Серед них було багато студенток з українських земель — Києва, Полтави, Херсона, Одеси та Харкова. Це пояснюється не лише браком можливостей навчатися вдома, а й тим, що серед жінок цих регіонів уже сформувалася ментальна готовність до освіти. У дворянській Західній Європі жіноча освіта тривалий час була частиною аристократичного виховання — мови, музика, етикет. Однак це рідко передбачало професійну діяльність чи фінансову незалежність.
У цей же час наприкінці XIX століття формується покоління українських інтелектуалок, письменниць та мисткинь. Цьому сприяла освітня революція, поява жіночих гімназій та вищих курсів. Хоча жінки все ще не мали політичних прав, піднесення українського національного руху дало змогу багатьом освіченим жінкам з інтелігентних кіл активно діяти у сферах культури, освіти та літератури. Саме з цих часів нам відомі такі імена, як Леся Українка, Марко Вовчок, Олена Пчілка, Наталія Кобринська, Софія Русова та Марія Башкирцева.
Радянська суперечність: подвійне навантаження жінки
Після революції 1917 року жінки України у 1919 році отримали виборчі права. Такі радикальні зміни не були перемогою здорового глузду та феміністичної боротьби, а мали передусім економічні мотиви: соціалістична система потребувала максимальної мобілізації робочої сили, тому жінки масово працювали в медицині, освіті, науці й технічних галузях.
На жаль, від радянської влади жінки отримали тільки нові права та обов’язки, але не були звільнені від своїх традиційних ролей. Це створило подвійне навантаження: тепер жінки були зобов’язані і працювати, і водночас виконувати більшість домашніх справ та займатися вихованням дітей. Саме такий досвід багато сучасних українок спостерігали в житті своїх матерів і бабусь. І саме цим можливо частково пояснюється скептичне ставлення сучасних українок до основних цілей західного феміністичного руху, що був зосереджений на боротьбі за право навчатись та працювати, тоді як у радянській Україні жінки навчалися на рівні з чоловіками та вже давно поєднували оплачувану працю з домашньою.
Водночас соціалістична культура з усім її негативом усе ж створила і певні позитивні образи: у кіно та популярній культурі жінки часто поставали як професіоналки — лікарки, інженерки, керівниці колективів. Такі образи сформували уявлення про жінку як про повноцінну учасницю суспільного життя і частково пояснюють, чому сучасні українки не завжди відчувають потребу в нових «рольових моделях» професійної емансипації, адже такі приклади вже були присутні в культурному просторі протягом десятиліть.
Українки сьогодні: освічені підприємиці, що поєднують кар’єру і материнство
Підприємливість сучасних українок значною мірою сформувалася під впливом досвіду 1990-х років. Після розпаду Радянського Союзу система соціальних гарантій фактично зникла, і багато сімей опинилися без стабільного заробітку та підтримки держави. У цих умовах саме жінки часто брали на себе відповідальність за економічне виживання родин: вони займалися дрібною торгівлею, так званим човникуванням до Польщі та Туреччині, шукали джерела додаткового заробітку. Такий досвід сформував культуру ризику і самостійності, яка сьогодні проявляється у високій підприємницькій активності.
Ця підприємливість особливо помітна нині за кордоном: навіть серед українок, які опинилися в Європі як біженки — часто з дітьми та без знання мови — багато хто не лише шукає роботу, а й відкриває власні справи — салони краси, перукарні, заклади харчування, втілюють освітні та культурні проєкти. Серед молодшого покоління дедалі більше жінок працюють у STEM-галузях і запускають стартапи.
Сьогодні жінки становлять приблизно 47 % робочої сили України. Понад 60 % українок мають вищу освіту, а це один з найвищих показників у Європі. До прикладу, у Німеччині лише близько 32 % жінок мають вищу освіту.
За останні роки майже 60 % нових ФОПів відкривають саме жінки.
То чому ж ці надзвичайно освічені українські жінки, що становлять фундамент українського малого та середнього бізнесу, так не люблять називати себе феміністками? Як ми вже побачили, наш історичний досвід відрізняється від досвіду жінок у багатьох країнах Західної Європи та Америки. Якщо там феміністичні рухи довгий час боролися за право працювати і навчатися, то на українських землях жінки вже давно брали участь в економічному житті, при цьому продовжуючи виконувати більшість традиційних домашніх ролей.
На жаль, зміни в розподілі цих обов’язків у сім’ях відбуваються повільніше, ніж професійна емансипація жінок. У соціологічних дослідженнях часто видно, що значна частина чоловіків в Україні досі консервативно вважає, що основні обов’язки жінки пов’язані з вихованням дітей, приготуванням їжі та веденням господарства, і неохоче беруть на себе навіть частину цієї важкої, але неоплачуваної роботи.
Саме тому від багатьох українок нерідко можна почути фразу «я не феміністка», адже для них слово «фемінізм» асоціюється не стільки з новими можливостями, скільки з родинним досвідом своїх мам і бабусь отримання додаткових обов’язків без суттєвого зменшення старих. Тому в Україні саме на часі перевести дискусію про гендерну рівність у соціальну площину: як нам спільно долати усталені стереотипи про ролі чоловіків та жінок і шукати моделі справедливого розподілу домашньої праці та обов’язків між партнерами.
