За даними Моніторингової місії ООН 2020 року, лише 15% дітей з інвалідністю в Україні вчаться в загальноосвітніх школах. У профільних ліцеях і училищах відсоток ще менший, бо середня спеціальна освіта не є обов’язковою для громадян України. На практиці це означає, що навіть тим молодим людям з інвалідністю, яким пощастило навчатися в школі, після неї немає куди йти. На роботу їх беруть неохоче, училища не завжди пристосовані до викладання людям з інвалідністю. Молодь опиняється замкненою в домашньому просторі. «Школа для кожного» від ГО «Бачити серцем» часто стає першим і єдиним навчальним простором для багатьох студентів. Тут вони не лише опановують корисні для життя навички, а й нарешті можуть побути серед однолітків, поспілкуватися з кимось, окрім батьків і близького родинного кола. Як відкрилася і трансформувалася ця школа за дев’ять років, розповідає команда «Бачити серцем».
«Школа для кожного», яка 2017 року ще не була школою ані за формою, ані за назвою, відкрилася після другого літнього інклюзивного «Космотабору». Батьки, чиї діти й підлітки були там, залишали відгуки, що табір для їхніх дітей — єдина на рік можливість соціалізуватися. Тобто діти мають лише три тижні на рік, коли можуть побути з друзями, розважитися на вечірках, навчитися чогось нового на майстерках.
Нам стало очевидно, що варто спробувати продовжити такий простір на якомога довший період. Так спочатку з’явився проєкт Open4U за підтримки «Кураж Базар», який ми так і називали простором для соціалізації. 2017 року він ще не був школою: там не було академічних уроків, але було багато щемких історій. Одного разу після прохання купити для доньки сукню на вечірку одна мама раптово розплакалася. Ми злякалися, що сказали щось не те, але виявилося, що для доньки ця подія мала стати її першою вечіркою. Мама ніколи й не сподівалася, що колись це буде можливим.
Із часом ми стали помічати, що більшість підлітків не відвідують школу, не сидять на уроках, не списують домашки, не ходять на шкільні дискотеки, не мають серед однокласників друзів, бо буквально не мають однокласників. Більшість навчалися на індивідуальній формі, коли вчитель приходить додому. У таких обставинах про соціалізацію не йдеться. Тож ми вирішили об’єднати простір для спілкування й академічні уроки. Так у школі (саме тоді вона нею стала) з’явилася «Кулінарія» — відповідник уроків праці. На уроках географії учні й учениці «мандрували» — отримували «закордонні паспорти» й ставили на сторінках штампи про перетин кордону, коли вивчали ту чи ту країну. Проводили Dance Time замість фізкультури, де вивчали різні стилі танців та їх основні рухи. Адаптивність уроків, креативність, доступне й цікаве подання матеріалу стали характерними для школи саме тоді.
Ось як згадує цей період одна мама:
«Коли Маша вперше пішла в школу, їй було 14 років. Зараз їй вже 21, і вона всі ці роки з “Бачити серцем”. Я пам’ятаю перший день її занять. Ми приїхали в будиночок організації, я думала, що маю бути присутньою з донькою, почалися уроки, а мене просто попросили вийти. Тоді я вперше за 14 років змогла побути сама — і це було щастям», — Ірина Корзун, мама Маші.
Як «Школа для кожного» працювала під час пандемії?
Наприкінці 2019 року, із початком епідемії COVID-19, школа пережила першу кризу. Їздити в офіс організації на проспект Лобановського команда й учні не могли. Ми пішли на вимушені канікули, але за тиждень зрозуміли, що цей карантин надовго. Водночас батьки почали говорити про «відкати» в поведінці й станах своїх дітей через тривожність навколо та раптову зміну рутини. Тиждень у нас пішов на те, щоб адаптувати програму офлайн під онлайн. Ще тиждень — на те, щоб навчити батьків користуватися Zoom.
Перший час дітей і молодь потрібно було заспокоїти, адаптувати до нового формату, повернути відчуття безпеки й стабільного середовища. Уже після цього команда почала вибудовувати формат уроків, який великою мірою актуальний і досі. До другої години дня тричі на тиждень команда проводила уроки, а після цього ще дві години спілкувалася між собою: які заняття вдалися, що потрібно вдосконалити, що не спрацювало, який досвід нести далі. Методисткою школи стала Наталя Гладких, педагогиня й психологиня, одна з 50 найкращих учителів світу за версією Global Teacher Prize 2020. Саме вона розробила й адаптувала першу програму першого року. Зараз керівницею онлайн-школи є Галина Сьобко, спеціальна педагогиня, фахівчиня з інклюзивного навчання, яка в той час взяла на себе виклик усього онлайн-викладання. Перші уроки вона вела самостійно, а вже пізніше стали долучатися інші викладачі.
Після опрацювання формату у школи з’явилися три ключові складники:
— соціалізація,
— комунікація,
— академічні знання, прив’язані до реального життя.
Онлайн-формат дозволив навчатися молоді не лише з Києва. Школа стала всеукраїнською.
«Для нас онлайн-формат абсолютно комфортний. Ренат займається сам. Я його чую, подаю речі, коли він кличе, але займається він самостійно. У Рената феноменальна пам’ять і йому цікаві будь-які факти. Усі предмети школи, навіть польська мова, корисні для розвитку його мозку», — розповідає мама Рената Тетяна Насонова.
Ренат вчиться у школі, як і Маша, від самого початку. Спершу він долучився до «Космотабору», а потім зі своїми друзями перейшов до школи. Суботами Ренат також відвідує молодіжний клуб організації. Поза уроками зідзвонюється з однокурсниками, готує дописи для спільного блогу. Його улюблена тема — спорт, він його обожнює.
Як «Школа для кожного» працює під час війни?
Друга криза «Школи для кожного» настала з повномасштабним вторгненням. Перші дні разом з усією країною команда мала лише два запитання: що робити і як нам усім вижити? Люди переїжджали, шукали безпечного місця, перевозили родини, намагалися владнати з усіма проблемами навколо. Через тиждень після вторгнення керівниця «Бачити серцем» Олеся Яскевич запропонувала проводити підтримувальні зустрічі для тих учнів, які можуть під’єднуватися. Усі викладачі відповіли, що готові навчати. На диво і майже всі батьки сказали, що чекають занять.
Галина Сьобко згадує, як учні займалися в укриттях:
«Пам’ятаю, в Одесі були сильні обстріли, а в моїй групі якраз був учень з Одеси. Я читаю в новинах, що там обстріли, немає світла, але одночасно в Zoom бачу, що мама відправляє хлопця в коридор, а потім він тримає на колінах дощечку й нарізає картоплю. У нас якраз був урок кулінарії».
Із початком повномасштабного вторгнення школа стала працювати лише онлайн. Так триває вже чотири роки.
Як виглядає навчальний день у школі?
Кожен навчальний день у «Школі для кожного» починається з руханки. Вона важлива, бо більшість молоді з інвалідністю позбавлена можливості відвідувати спортивні секції чи фітнес-клуби, бо вони просто не адаптовані для людей з інвалідністю.
Далі — «Коло Старт»: учні діляться новинами, обмінюються враженнями, спілкуються. Ми також обговорюємо, хто прийшов на уроки, а кого немає і яка причина. Якщо хтось захворів, то записуємо для нього чи неї відео підтримки. Також говоримо про те, який сьогодні рік/місяць/пора року/день тижня, повторюємо правила й згадуємо, які предмети чекають за розкладом.
Після цього — уроки з перервою. Набір предметів для учнів такий: «Українська мова», «Українська література», «Бук тайм», «Англійська мова», «Польська мова», «Логіка», «Біологія», «Навколо науково», «Арт тайм», «Лайф тайм», «Кулінарія», «Чіл ток», «Лідер в мені», «Фінанси», «Історія винаходів», «Йога», «Адаптивна фізкультура».
Кожен предмет дає учням і ученицям знання, корисні в житті та побуті: спілкування, догляд за собою, особистісний і професійний розвиток. Наприклад, на заняттях «Лідер в мені» молодь може навчатися казати «ні», відмовляти, коли чогось не хочеться. На біології розглядати кістки, суглоби й м’язи, але з увагою до того, для чого вони потрібні. Учням не будуть давати наукові назви різних кісток, але викладачка попросить стиснути руку й запитає, завдяки чому вона зігнулася. Попросить усміхнутися й додасть, що в усмішці були залучені 17 м’язів. Викладачі поєднують теорію з практикою та інтерактивними завданнями.
Навчальний день у школі завершує «Коло Фініш», на якому студенти діляться, що найцікавішого сталося за день, хто викладав, що цікавого вони дізналися, знову згадують, який сьогодні день, місяць, пора року, рік.
Навчального 2025/26 року «Школа для кожного» прийняла 100 учнів. Вони об’єднані в чотири групи: дві групи учнів 16–18 років і дві групи молоді 18+. Учнів не ділять за діагнозами, а лише віком. За всі роки команда не відмовила жодному учню чи учениці через їхній складний діагноз.
Власне, це головна особливість школи — у ній може вчитися будь-яка людина з інвалідністю. Галина Сьобко згадує, як до школи прийшов учень, який не може самостійно пересуватися, не бачить, не говорить і ніколи до цього ніде не вчився. Його батьки сумнівалися, чи в хлопця вийде займатися й порозумітися з іншими, бо рідні звикли розуміти його лише за звуками, але такий спосіб взаємодії недоступний для інших. Команда школи вигадала систему браслетів. Зелений браслет означає «так», червоний — «ні». Коли хлопцю ставлять запитання, він підіймає ту чи іншу ногу, бо саме ноги в нього рухливі. Хлопець здобув самостійність у комунікації, бо мамі вже не доводиться інтерпретувати його звуки.
Мати іншого хлопця, Артема, ділиться:
«Немає іншого навчального закладу, який міг би дати нашим дітям таку багаторічну підтримку, як у «Бачити серцем». Мій син займався три чи чотири роки, і що мені подобається — кожен рік у школі з’являлося щось нове. Це був його світ, його цікава рутина. Я із захватом спостерігала, як команді й насамперед кураторці групи Любові Куницькій вдавалося тримати увагу, зацікавлювати, об’єднувати, мотивувати до самостійності та проявляти себе», — говорить Оксана Музиченко, мати Артема.
Після повномасштабного вторгнення родина переїхала до Німеччини, і нещодавно Артем нарешті отримав запрошення до місцевої муніципальної майстерні, яка після навчання гарантує працевлаштування.
У команді «Школи для кожного» цього року працюють методист, адміністратор, 4 куратори, 11 викладачів і 3 психологи, бо команда регулярно проводить супервізії. Програму кожного навчального року ми розробляємо самостійно, спираючись на загальні рекомендації МОН. У кінці навчального року команда оцінює рівень здобутих студентами навичок. Згідно із цим визначаємо цілі на наступний рік. Розробляємо тематичний план. На початку року адаптуємо його, бо розуміємо, що деякі знання студенти вже забули. Після цього кожен викладач готує конспекти уроків.
Програма «Школи для кожного» так ретельно опрацьована, що ми мріємо отримати на неї рекомендацію від МОН. У такому разі заклади денного перебування для молоді з інвалідністю змогли би брати її собі за основу. Друга мрія — це, звісно, постійне фінансування. Отримувати фінансову підтримку від грантодавців з кожним роком повномасштабної війни стає дедалі важче.
