Напередодні Дня Гідності та Свободи, коли Україна вшановуватиме події, що стали переломними в новітній історії нашої держави, з учнями будь-якого віку варто поговорити про важливість боротьби за свободу та справедливість. А починається все з усвідомлення того, хто ми та звідки. Ось що про ідентичність, не банально та щиро, говорять освітяни та діячі культури. Записали головні тези з панельної дискусії «Українська ідентичність — ключ до національної безпеки» під час КМЕФ 2025.
«Кордон Європи пролягає десь за нашим Ніжином та Гостомелем»
Оксана Забужко,
письменниця, кандидатка філософських наук
— Для мене слова «національна ідентичність як ключ до національної безпеки» — це тавтологія. Якщо ідентичність розмита або її не існує, ніякої безпеки бути не може. Ви просто не існуєте як нація, тож яка різниця, хто прийде, хто буде керувати. Розмита ідентичність завжди на стороні сильного. Люди чекають сильного, який прийде і захистить. Буває такий тип ментальності, який ми традиційно звемо «совок», «совєтська, радянська людина». Але він досі присутній у дуже різних вимірах і форматах через 34 роки після того, як радянська імперія розвалилася.
Ось нині я після тритижневого центральноєвропейського туру — п’ять книжок у трьох країнах одночасно треба було презентувати. У країнах «колишнього радянського блоку» теж зустрічала приклади такого мислення. Це явище інтернаціональне: поживна маса для всіх диктатур. Нещодавно чула, як росіянин із Суджі розповідав: коли увійшли ЗСУ, він питав в українських бійців, що йому робити. Тобто в людей, яких вважає ворогами. Таке рабське мислення: хтось обов’язково має керувати й казати, що робити. Це перегукується з випадком, який був на початку березня 2022 року, коли в одне село під Києвом вдерлися російські загарбники. І там історик Олександр Зінченко на порозі свого дому запитав: «А ви чьїх будєтє?» І ця фраза їх настільки виструнчила, що вони пішли собі геть. У нього генетично звідкись виринула ця панська постава, цей тон господаря. Якщо людина до них так звертається, то має право так питати, і хто його знає, хто він там такий. Безпечніше змитися. Бо в тих росіян генетично виринула рабська пам’ять, що вони — не самі по собі, а чиїсь.
Щоб усвідомити, де ми насправді історично в оцій самій встановленій москвою ієрархії, треба читати есеїстику Юрія Шевельова. Наприклад, коротенький текст «Москва, Маросєйка», яку він написав 1954 року, до трьохсотліття Переяславської Ради. Як на мене, це програмний текст, який мають вивчати в школах, який обов’язково читати кожному, хто хоче зрозуміти щось про українську етнічність. Звідти зрозуміло, де ми є сьогодні і за що ми воюємо. Ось цитата: «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи й відступи. Історію цієї війни треба вивчати».
Звісно, феномен української меншовартості ще існує. Це колоніальний конструкт, який зводився не одне покоління. Маю окреме есе на цю тему «Як рубали вишневий сад»: причини, витоки аж до самого Емського указу, який нам дорого обійшовся. У школі вчать, що це було про заборону української мови, але все набагато глибше: про заборону модернізації на ґрунті етнічної ідентичності. «Вишневий сад» — це згадка про україномовного хлопчика Чехова, якому не дали змоги вирости українським письменником.
Нам століттями нав’язували російські наративи, розповідали, що робили російські імператори та імператриці на наших землях. Деякі українці звикли вважати, що все найкраще — десь за кордоном. І лише зараз, під час повномасштабної війни, коли чимало людей опинилися в інших країнах, вони побачили, що не так усе в Україні й погано. Це в нас є, це добре, а це ще краще, ніж в інших.
У моїй книжці «Наша Європа» є есе, присвячене полеміці з есеєм Мілана Кундери сорокарічної давнини. Це класичний твір, з якого почалася концепція центральної Європи. Мовляв, певні країни є справжньою Європою, католицькою, спадкоємицею римських традицій.
Як на мене, Європа описується чотирма характеристиками: Рим, Париж, Каноса і Магдебург. Рим — це верховенство права, Париж — це права людини й громадянина, Каноса, куди ходив каятися імператор перед папою, — це поділ між світською і духовною владою. Королі окремо, папи окремо, а не руська православна церква як департамент кремля. І четверте — Магдебург, Магдебурзьке право, тобто місцеве самоврядування. І за цим визначенням кордони Європи десь за нашим Ніжином та Гостомелем. Адже під час російської навали весною 2022 в цих українських містах була прекрасна самоорганізація. Ніжин тримався в облозі. Розбомбили мости, не було підвозу продуктів, але фермери окружними шляхами завозили молоко й хліб. Ці європейські навички в українців прошиті десь із 16-го століття, від Магдебурзького права.
Грамотна державна політика у сфері освіти, культури й інформації полягає в тому, аби оці всі прошивки ми усвідомлювали, знали, звідки це береться історично. Так би мовити, поливання державою грядок, на яких має підростати те, що допоможе нам як спільноті вижити, убезпечитися перед можливими загрозами, зовнішніми та внутрішніми, і зрештою розцвісти на повну міру самореалізації. Як казав філософ Гегель: «Кожна спільнота має розвинутися і дати свій внесок людству, сказати своє слово в гармонії світового духа».
«Усвідомлення свого змушує боротися і не здаватися»
Тетяна Бережна,
пані віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики, міністр культури
— Ідентичність — це ключ до національної безпеки. А ключ до ідентичності — культура та освіта. Ідентичність — це те, що оточує нас. А культура якраз оточує та впливає, адже це сукупність духовних і матеріальних цінностей, які були створені людством, а також способи їх створення, використання і передачі. Коли ми усвідомлюємо свою історичну пам’ять, цінність, те, що є нашим, ми прагнемо це захищати. Мені подобається етимологія слова «спам’ятайся», тобто згадай, хто ти є, для чого ти, що було перед тобою, заради чого ти.
Особистий приклад: мій батько проводить дуже багато часу в архівах Івано-Франківська, де досліджує історію нашого роду. Я завдяки цьому знаю імена і прізвища всіх прадідусів і прабабусь з 1710 року, їх історії. Наприклад, те, що коли радянці приїхали відбирати землю, моя бабуся кинулася під трактор і сказала: «Переїдеш мене, тоді забереш мою землю». І все це творить мою особисту пам’ять, змушує мене розуміти, заради чого ми живемо, боремося, працюємо і що ми бережемо, як ми відстоюємо нашу державність. Усвідомлення свого змушує боротися і не здаватися.
Що держава може зробити для розвитку ідентичності?
- Захист нашої культурної спадщини. Чому це в пріоритеті? Бо це артефакти, які свідчать, що ми давно на цій землі, ми її власники. Коли вороги атакують нас, першою мішенню обирають бібліотеки, музеї, спалюють книжки. Працюємо в міністерстві над систематизацією протоколів евакуації культурної спадщини з тих територій, які можуть бути в зоні ризику.
- Культурна дипломатія. Створюємо фонд культурної спадщини, який буде функціонувати за законодавством Бельгії і куди інші країни зможуть давати кошти на відновлення. Щоразу, коли ми знайомимо європейців з нашою культурою, ми доводимо, що вона є частиною європейської. Скажімо, Національний драматичний театр ім. І.Франка буде ставити першу європейську прем’єру «Макбета». У Польщі будуть прем’єри в Гданську та Варшаві.
- Закон про меценатство. Чула сьогодні гарну метафору: потрібно не лише ідентифікувати правильні грядки, а ще їх поливати, тобто витрачати ресурси. Хочеться згадати про давню традицію меценатства, яка є в українській історії. Приклад свідомого меценатства Галшки Гулевичівни, яка допомагала шпиталям, притулкам, Київській братській школі, що згодом трансформувалася в Києво-Могилянську академію.
- Автономія театрів, музеїв, заповідників, залучення державно-приватного партнерства в цю сферу — це також пов’язано з нашою ідентичністю. Адже вона — не якесь визначення, не щось стале, ідентичність — це процес. А культурні та освітні інституції — якраз ті місця, де створюються сенси, де ми можемо практикувати нашу ідентичність.
«Поняття «ідентичності» буде інтегроване в усі оновлені гуманітарні курси»
Наталія Кривда,
професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
докторка філософських наук, очільниця Наглядової ради
Українського культурного фонду
— Програма «1000 годин контенту», на яку заплановано виділити 4 млрд грн, — це ідея Президента наповнити український інформаційний простір тими видами контенту, які допомагають усвідомлювати, хто ми, українці, яка в нас давня історія, хто наші герої, куди ми йдемо. Американці мають «амерікан дрім», скандинави — «хюге», італійці — «дольче віта», росіяни — «руській мір». А що в нас?
Певний гранд-наратив, спільна ідея, має народитися поступово. Держава в жодному разі не має її спускати зверху, лише плекати та створювати всі умови, щоб суспільство само викристалізувало це. У нас багато талановитих людей, які мають що сказати.
Ми провели попереднє опитування по різних установах, що має бути в тому контенті. І отримали надзвичайно цікаву відповідь. Наприклад, Державна податкова служба сказала, що потрібен контент про культуру сплати податків. Державна служба з питань праці сказала, що потрібен контент, який не буде протиставляти батьківство та роботу, дискримінувати матерів і вагітних жінок на робочому місці.
Економіка — це екзоскелет, звісно, але він має обрости м’язами, ожити з биттям серця, логосом, смислом. Ми починаємося із Софійського собору, Луцького замку, чернігівських храмів, Кам’янець-Подільської фортеці… Ми маємо навчити людей розпаковувати себе у світі, і цей світ. Національні цінності прекрасно конвертуються в корпоративні цінності і, навпаки, корпоративні цінності мають конвертуватися в національні.
Культуру треба не просто мати, а плекати, вирощувати, інколи своєю кров’ю поливати. Якщо культура — рамка і простір, де народжуються, живуть, вирують сенси, то ми сьогодні в Європі задаємо цю рамку.
Гранд-наратив — це історія про нас самих, яку ми хочемо розказати собі, яку готові показати партнерам, друзям, не друзям. Звісно, усе це має також бути основою освіти, що відбувається із самого початку реформи НУШ. Уже з наступного навчального року буде оновлена програма громадянської освіти. А поняття «ідентичності» буде інтегроване в усі оновлені гуманітарні курси.
«Освіта продукує цінності, які важко вивірити в грошах»
Сергій Квіт,
президент Національного університету
«Києво-Могилянська академія»
— Якщо ми говоримо про культурну ідентичність, це не про якусь загальну, це саме українська ідентичність. Маємо прийняти все, що є українським. Так, на Майдані Мустафа Джемілєв казав: «Я пишаюся тим, що я українець». А Йосиф Зісельс, який є відомим правозахисником та був у концтаборі побратимом останнього Крайового провідника ОУНР, члена Українського національного фронту Зеновія Красівського, каже, що він є саме українським євреєм. Політична культура не суперечить національній ідентичності.
Українство треба вивчати. В інших країнах не можуть зрозуміти, чому українське суспільство виявилося готовим до цієї війни, чому на Майдані в нас такі інститути працювали, як віче, немов за часів Київської Русі. Тобто це речі, які є в українській політичній культурі.
Європейці не зовсім усвідомлюють наші реалії. Наприклад, кажуть, що в Україні чимало російськомовних людей, тобто велика громада з російською ідентичністю. Як на мене, у нас мало, пунктирно мало людей з російською ідентичністю. Бо російська держава не має власної історії, вона має історію імперії. Не мають окремої території — територія імперії, куди зараховують й Україну.
Мені довелося колись поїздити по всьому Радянському Союзу, адже я був професійним спортсменом. У росії живуть башкири, татари, якути, народи Північного Кавказу — це люди з російськими паспортами, але вони не хочуть називатися росіянами. Українці були і є українцями, навіть якщо вони російськомовні. А на уламках російської імперії мають повстати незалежні держави з новою політичною культурою, з демократичними традиціями. Росіяни повинні або створити власну державу з власних територій, або ця держава не має перспектив.
Щоб ми отримали результати, має навіть політична мова змінитися. Ось, наприклад, ми кажемо: «держава і суспільство». В англійській мові це синоніми. У нас є підтекст, ніби держава може мати якісь інші інтереси, ніж суспільство. Культура не повинна існувати окремо, альтернативно від держави. Нам треба запровадити статус публічної інституції, неприбуткової, тієї, що працює на суспільне благо: університети, заклади культури. Освіта — це не про прибутки, вона продукує цінності, які важко вивірити в грошах.
Ідентичність починається з питання «Хто ми є?» Це цінності та чесноти. Чесноти — це частина нас. Тобто це наша реакція на зовнішні подразники — захищати Україну чи не захищати. Для нас держава цінна чи ні? Культура для нас цінна чи ні? Це наші вибори.
І є цінності, що належать до більш раціональної сфери. Цінності ми можемо переглядати, вони розвиваються, вони можуть додаватися. Освітні заклади — саме те місце, де це дискутується та прищеплюється. Тому заради розвитку ідентичності школи та університети мають бути сильними, самодостатніми та відповідальними.
