Справжній флешмоб у мережі викликав Радіодиктант національної єдності. Користувачі з різних регіонів пишуть свої варіанти тексту, додаючи улюблені діалектизми.
Авторка оригінального тексту Євгенія Кузнецова виклала деякі варіації на свій текст на Facebook-сторінці.
Цей — з Одещини, авторства Ніни Кур’яти
Треба жити!
Жити треба інтіресно: читати книжки, ходити в театр, дресірувати Тузіка чи Шарика і шпацірувати ввечері на танці…
Треба жити! Не так, як мокре горить, і не тоді, як все добре мине, шоб потім не казати «хароша мисля прийшла опосля». По-настоящому! Осьо прямо щас, тутки! Здоїти вранці корову, процідити молоко на цідилок, вилляти в глиняний гладущик та поставити на кисляк, шоб потім відігріти сир у печі.
Перевірити, чи ше не втелилася раба телиця, чи не сіла квочка, чи зав’язалися оберкоси, чи посходили кабаки, висадити розсаду отих добрих помидор, шо Манька дала, та вишарувати город поперед усіх, бо шо то за хазяйка, коли земня на городі як камінь і бур’яни по коліно.
Треба всьому давати раду – курям, котам, цуценятам, а ще — глядіти внуки, щоб ни їден не вліз у шкоду, щоб їм добро було. А якшо вже за ким золоті верби виросли — то так і накрити мокрим радном. Пекти плацинди з сиром і зеленою цибульою, робити ікру з синіх, білити літню кухню та натягнути шпалєри на виноград. Їсти кавуни з хлібом прямо на баштані і малосольні огірочки з майським медом першої качки під дідовою грушкою.
Викопати восени картошку, заплести у вінки цибулю, позносити бураки в клуню, а кукурудзу — в кіш, щоб взимку сидіти її лущити над цинковим відром і палити грубу качанами. Подушити виноград та поставити його грати в великих бутлях з резиновою перчаткою на горлишку.
Пекти налисники на Сирні запусти, варити холодець на Міхайла і роздавати подаяніє на Проводи. Ставити пательню на розпалену плиту і жарити на ній картошку з почерьовкою. Варити кабакову кашу і лускати сояшникові зернята, пражані з сіллю.
Купляти гарні плаття з бльостками, ходити плести сєтки і збирати сусідському Міші на генератор для фронту — коли він тіки встиг вирости, той шибеник. Ходити в посадку по жолуді і до Дому культури по каштани, бо Перве сінтябра вже давно наступило.
Треба любити свою хату – від причілку до стріхи, навіть якщо ту стріху вже майже струбили миші. Нехай та хата зараз далеко — а все рімно, нема лучче, як дома.
Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «колястро», «цямриння» чи «балія».
Треба цюлюватися, коли цюлюють, і казати всьо, як є. Нема коли розбалакувати про Химині кури. Ото всьо, шо в хаті та на обійсті — отако ррраз, і нема, як пісок крізь пальці. Ото тіки й настоящого, шо всередині, якшо є шо вспомнити, є з чого посміятися і є кого любити.
Ще треба плакати, коли плачеться. За всьо то, що ніколи не мало з нами случитися, бо вже і так стіки всього случалося з нашими бабушками і дідами, шо куди там. За то, шо ми не тіки знаїм, як пишеця «далекобійний дрон» або «балістична ракета», а й чуїм, шо то летит прямо щас, оно-го.
Кацапи захтіли, шоб ми були як ото вони: по вуха в болоті й кізяках. Та хіба ж вони знают, що кізяком з глиною можна вимастити хату, а на болоті набрати очерету та її вкрити. А ми будем жити з удовольствієм — і всьо равно, хто собі там шо думає. Хто мав — той буде мати, а хто крав — той буде красти. А ми будем жити раді тих, хто і після нас буде балакати, як ми.
авторка Nina Kuryata
Цей текст — з Кіровоградщини, авторка — Дарія Зінченко
Кропивниччина від Dariia Zinchenko
Нада жить!
І жить нада інтєрєсно: справлять ги́ржики зі своїми, слухать як потріскує стерня на полі після сіюминутної серпневої зливи, научиться колоть свиню на Покрову і крутить огірки на зиму.
Нада жить! І шоб ніхто не сказав, шо живеш ти ні сенди́, ні тенди́. І не аж коли пітух в сраку клюне — жить нада сразу! Осьдо тут! Вранці, як роздру́хаєшся після сну, треба не спішить, а тихо вийти у двір та оглянуть господу: перевірить курей, ластівчат, чи повернувся з гульок Дружок (охляне ж, зараза така). Сходить на город, пощіпать друге полуничне пришестя, потерти червоні щічки помідорів, дать по сраці патісонам і кабака́м. Не зі зла, а так, шоб віздє був порядок. А далі вже можна йти маламу́рити варенички, які мама приготувала на сніданок.
Пока́мість ти живий, треба любить свою землю. Стараться для неї, квітчати її. І одного дня квітами у чийомусь серці проростуть «рядни́на», «чара́» та «пі́лочка».
А як тебе поцьомкає яка дівка, то і ти не давай задню. Не мовчи, але тако́ і не теренди́ зайвого. Їйбо́, нема часу! Тримайся за любов, совість і штани, коли біжиш вночі з кукурудзяного поля.
А ше не встидайся, плач. Ти не виписував собі таку жизнь разом з «Порадницею». А воно, бачиш як, прийшло заказним пісьмом. Але як тебе злякає те болотяне пау́тькало, коли навіть у вогні ракет, шо вибухають, ти бачиш суцвіття дідових мальв? Я ж кажу, ну.
Ці бамбу́ли на сраці світу хочуть, шоб у нас був вєчний кардібалєт. Пу́цьку їм! Поки живі, будем фури́чити так, шо і чорти в пресподні вивчать українську. На всякий случай. Воно їм лишнім не буде.
Тернопільська версія від Володимира Гевка
Українська розвідка знайшла текст на тотой диктант від парафії Теребовлянського району, але він не встиг доїхати на потрібне число, бо автобус на Тернопіль їзде тільки у вівторок і в суботу.
Треба жити!
Жити треба слічно: смажити каляфьори, пуцувати мешти, шанувати стрийка.
Хто жив, той жиє! Не легонько, не дрібку, не то ся зробить. А правдиво! Вже!
Треба пасти корову, копати бараболю, бавитисі з пісєтками в стодолі і замітати подвір’я. Казати бабі, шо ти її любиш, бо завтра принесуть пенцію. Треба вудити шинку і варити гижки на празник.
Треба любити свою хату, бо ти є господар і ґазда! І навіть якщо не всі видят шо в тебе на подвіру – там має бути чистенько, як бог приказує. Бо ти не оферма якась і не потороч. Треба офірувати кров і пеньонзи, і може з ними в чиєсь серце втрафлять слова «брайтрура», «мішіґіне» і «полярис». І “цєпє”! То таке саме, як пулітко, но від курки.
Тре’ вставати з-за столу і цілювати дружку, якшо тебе взяли старшим дружбою і співати многая літа кухарці. Голосно. Нема часу стидатися. Життя втікає, як діти з колгоспного гороху, шо зобачили бобіка. Правдивим є тільки то, шо можна помацати руками — новий ксьондзовий фелон на Різдво в церкві, шість корців пшениці за пай від фермера і 500 євро з цьотчиної передачі з Італії.
Часом треба пустити сльозу, коли годен. За всьо, шо з нами не мало трафитись. За то, шо гудит посеред ночі, заким ті диявóли запускают по нас ракети.
Вони хочут, аби нас гет трафив шляк і ми перестали мити вікна перед Великоднем. Але ми будем жити файно, шанувати Христа і ходити в неділю до церкви.
Та й таке.
Закарпатський варіант
Треба жити!
Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати красно по корзові, варити палинку і печи баньки на шпорі…
Мусай жити! Не помали, не піціцько, не післявчора! Фурт! Нись!
Мусай шкомтати мацура за черево, ходити на яфини, передавати шовдарь леґіням на войну, уладжувати хижу і чинити сиринчу, тим ко коло нас.
Мусай взяти на ся файноє шатя, і веричи гроші на Мукачівські дрони MyDrons, а й щи — шурігувати листя і упозірувати у яркові гистині, бо дітвак ся узвав, шо завтра треба на урок.
Мусай любити свою хижу, даже кіть она не наохтема і докус у чужому краю — і чуєш її лим у сирці. Мусай здавати кров, і може кось утямить, шо вто такоє «пітятко», «сарачатко» авадь «струк».
Мусай цілюватися, се бізівно. І все уповісти шо думаш. Ниє часу онаджитися. Життя утікать од нас ги вітер на вігорлаті. Лим то шо не мож покивати, зопстанеся з нами – памнятай, люби і радуйся.
Щи мусай ривати, коли годенісь. За усьо, шо не мало ся з нами стати. За те шо ми тямиме, ко майліпший Мадяр і чуєме «братську» брехню ще до початку бесіди. Немза хоче аби ми жили в суєті-гризоті, а наші дітваки вадилися «по-руськи». А ми будемо жити фосо, ай зато, не тямлючи на гісторію, бо так має боти для нас і наших «пітяток».
У коментарях люди додають ще цікаві діалектні слова, пропонуючи використати їх для наступного тексту радіодиктанту.
Є в мережі ще один варіант диктанту, де замість діалектизмів — канцеляризми. Його оприлюднив Інститут масової інформації.
Жити не треба чекати
Ні для кого не секрет, що жити рекомендовано цікаво. Варто читати літературу, відвідувати театральні вистави, дресирувати чотирилапих друзів.
Водночас, як стверджують деякі фахівці, найбільш ефективним є життя сьогодні, 30 жовтня. Серед іншого, слід взаємодіяти з різноманітними пухнастиками, здійснювати візити в лісопаркові зони для пошуку грибів. А найбільш затребуваною діяльністю на сьогоднішній день є спрямування грошових коштів на потреби сил оборони України. Закріпити таку соціально важливу активність можна спільним збиранням дарів осені серед золотого листя.
Не залишила байдужим нікого порада любити свій дім. Тут інтернет розділився на два табори: хтось вважає домом місце, де проживає фізично, інші наполягають, що такий статус має лише адреса реєстрації місця проживання.
Як повідомив нашому кореспонденту експерт, який побажав залишитися анонімним, неабияк додає життєвих сил щире висловлення емоцій: радості, ностальгії, суму, злості. Чи входять до цього переліку обурливі коментарі в соціальних мережах — питання залишається відкритим.
На теренах інтернету сперечаються, чи додає жаги до життя ненависть до північного сусіда. Не ненавистю єдиною відповідаємо ми на зло. Ми відповідаємо життям — наповненим змістом, добротою й мовою, яка житиме після нас. Подейкують, саме це і є справжня перемога. Час покаже.
Психологиня Катерина Гольцберг написала психологічний диктант:
Треба жити!
Не так, як кажуть недовчені психологи — «тут і тепер», бо це було про інше, а так шоб позакривати усі гештальти назавжди!
Треба ходити в терапію, каналізувати агресію, пробувати тілесні практики і, нарешті, купити собаку щоб хоч хтось тобі радів. Можна і кота, щоб назвати його Гаттісон чи Бертуся і викладати в Фейсбуках. Але на кота не розраховуйте: то ви вже будете приносити йому радість, їжу і почуханки. З котом вам буде легше засвоїти слово нарцисизм, а з собакою — прийняття.
Треба назбирати каштанів, щоб цей гладенький антістрес мацати в кишені або турлять його ногами в шурхот осіннього листя.
Треба запам’ятати слово майндфулнес, щоб вставляти його де не потрапивши, чи навчитися медитувати на світанку поки діти збираються в школу.
Треба здавать кров, але чесно піти і здати, без різних там селфхармів, бо твоя кров врятує життя, чого їй задарма литися?
Треба щиро плакати, бо печаль особливо лікує і дозволити це робити хлопчикам і чоловікам, тоді буде з ким цілуватися.
Треба завалиться у психолога на кушетку і тупо виспатися, поки він мовчить, аналізуючи свої інтерпретації…
А якщо вже зовсім не ок, можна і до психіатра, бо дихання-диханням, але пігулки набагато надійніше, бо можна на деякий час забити на далекобійні дрони і балістичні ракети.
Можна матюкатися на ворогів, і вигадувати про них жарти, бо це теж терапія.
Треба дихати! Але не квадратом, а просто вільно на своїй землі!
Усім критикам вживання діалектизмів у тексті Радіодиктанту національної єдності його авторка Євгенія Кузнєцова відповіла цитатами зі своєї книги «Мова-меч. Як говорила Радянська імперія», де описані віхи намагань знищити українську мову.
«…Одним з головних ідеологів боротьби з діалектами був Максім Ґорький, який негативно ставився до народної мови, називаючи діалектизми «огидними ідіотичними словечками». Діалектні слова почали викидати зі словників з тим, щоб оголошене відмирання пережитків минулого виглядало як доконаний факт. Вчителі перетворились на агентів «масового окультурювання мовлення». Діалектні слова вважали помилками, а діалект як такий — не варіантом мови, а її збоченням.
В особливо складних освітніх умовах опинялися діти: їм належало не тільки навчитись грамоти, а й прийняти той факт, що і вони самі, і їхні батьки говорять неправильною, огидною, покрученою мовою, на противагу якій існує правильна, цивілізована, культурна мова. Починається хвиля публікацій про методику викладання мови у діалектному середовищі. Чітко декларується, що «перше завдання школи — це усунення засвоєних в ранньому дитинстві діалектних рис вимови» і будь-які діалектизми — явище не лише небажане, а й недопустиме.
Пропаганда пропонувала таке пояснення боротьби з діалектами: літературна мова збагатилась діалектами, а потім їх нівелювала своїми перевагами заради консолідації радянських соціалістичних націй. У реальному світі маємо декілька поколінь присоромлених за свою мову, назавжди втрачені місцеві говірки і розмаїття, яке неможливо відтворити.
На територіях, травмованих масовим «окультурюванням мовлення» та боротьбою з діалектизмами, донині зберігається картина світу, де літературна норма змагається з говірками. В Україні на діалект часто сором’язливо кажуть «по-нашому», або «по-місцевому», а на літературну мову — «по-культурному», хоча поступово сором за рідні говірки вже слабне. Наприклад, в останнє десятиліття особливо помітний сплеск блоґерства із використанням діалектів; діалектизми поступово просочуються і в медіа. В Росії такого відродження у медіадискурсі не спостерігаємо, а от про дихотомію діалект—«грамотність» свідчення є. Травма меншовартості й сорому за місцеву
мову, пронесена через покоління, зберігається десятиліттями.
(…)
Загальний термін «простонародний» також стирав різницю між діалектами. Діалектологія вважалась наукою малопотрібною, а все лінгвістичне розмаїття звузилось до банальної «неграмотності носіїв», які не спромоглись достатньо очистити свою мову. Західні науковці констатували, що, за винятком короткого періоду на початку двадцятого століття (десь до середини тридцятих), безліч слів російської мови (а отже й інших мов), які вживали в побуті, неможливо було побачити надрукованими в жодному вигляді — чи то у наукових працях, чи в інших джерелах. Цілий пласт лексики був у вжитку, але всі навколо вдавали, що його не існує…»
«Треба жити!» — таку назву мав цьогорічний Радіодиктант. 27 жовтня українці писали його 26-й раз поспіль. Авторкою тексту Радіодиктанту національної єдності 2025 стала письменниця та перекладачка Євгенія Кузнєцова. Читала його народна артистка України, акторка Наталія Сумська.
Джерела: Facebook-сторінки Євгенїі Кузнєцової, Інституту масової інформації.
Читайте також: Звіряймося: оприлюднили текст Радіодиктанту 2025.
