Олена Юрченко
Журналістка із 17-річним стажем, співавторка книги «Як не збожеволіти від батьківства». Маю глибоку експертизу в темах освіти, культури, шоубізнесу і займаюсь smm-менторством.
Пасажири Центрального залізничного вокзалу в Києві аж завмерли від подиву: спершу на головному табло зник розклад потягів. Замість нього замайоріли імена 10 найкращих вчителів України і назви їхніх рідних міст. А потім на станцію «Вчителі важливі» з переможним гуркотом увірвався потяг «Харків-Київ» з іменем переможця премії Global Teacher Prize Ukraine: «РУСЛАН ШАЛАМОВ».
Він — учитель біології в харківському ліцеї «Обдарованість», який не має педагогічної освіти, але вже 31 рік розвиває учнів через освіту, є автором понад 50 підручників і співавтором держстандартів освіти. Та вчительство не полишав ні на день: разом з дітьми він замочує курячі кістки в оцті, купує яловичі серця на базарі, щоб розібратись у будові людського серця, а на лабораторні роботи возить учнів у найкращі університети Львова, Чернівців, Києва. Руслан Шаламов щиро переконаний, що біологія в українських школах має вивчатися невідривно від фізики, хімії та географії, і мріє, щоб його учні ставали біотехнологами й лікарями, які розбудовуватимуть Україну в післявоєнний час — після такої омріяної нами перемоги.
«Частуємо колег, учнів і батьків стравами, які готуються просто в ліцеї на мангалі зі стільців»
Пане Руслане, з якими емоціями й відчуттями ви брали до рук головний приз премії? Прямуючи до сцени, у якийсь момент ви навіть схопилися за голову!
То було від несподіванки. Справжній вибух мозку. Я дивився відео про майбутнього переможця й міркував: «Ага, ось гори. Значить, потяг їде із Заходу України. Потім степи — може, цей маршрут зі Сходу? Потім ми побачили, що це Інтерсіті: Харків? Дніпро? Львів? А коли потяг заїжджав на платформу, було таке враження, що ми всі зараз луснемо від хвилювання й очікування. І тут БАХ! Моє прізвище… Я слідкував, щоб моя голова не розвалилась у цей момент — вона могла здетонувати від емоцій! Стало легко, коли на сцену вибігли мої колеги й найближчі друзі. До речі, це одне й те саме для мене, це моя команда, з якою я працюю.
А кому вдалося першим привітати вас телефоном?
Мій мобільний наче збожеволів від кількості повідомлень і дзвінків. І теж був готовий тріснути, як і моя голова (усміхається). 250 непрочитаних повідомлень у месенджерах. Перша, кому я відповів, — моя дружина. Вона трохи випередила мене, бо я саме збирався писати їй про перемогу.
Подейкують, з нагоди вашої перемоги в Харкові навіть частування буде — та ще й на площі Свободи, із борщем і холодцем…
А приготую я. Люблю готувати і роблю це з душею — моя пристрасть! Із колегою паном Віталієм (він інженер електроніки) ділимо один мангал, зроблений зі шкільних стільців. Я готую перші страви, а Віталій — другі. У нас нікому в колективі навіть на думку ніколи не спадає щось замовити з їжі доставкою чи піти в кафе на день народження. Їжу готуємо ми — завжди в стінах нашого ліцею. І годуємо всіх. Для дітей і для наших класів теж готуємо. Та й для батьків час від часу влаштовуємо частування.
Ми ще жартуємо з Віталіком: «Приготувати кожен зможе, а ви спробуйте поїсти» (усміхається).
Частину борщу, який зваримо і принесемо на частування на площу в центрі Харкова, продамо і задонатимо для війська.
«Треба відійти від ідеї розділяти біологію рослин, тварин і людини на уроках біології — усе взаємопоєднано»
Уперше на Global Teacher Prize Ukraine перемагає представник біологічної галузі. А її часто недооцінюють. Яка ваша візія природничої галузі в українських школах?
Біологія належить до природничої галузі, у якій споріднилися чотири предмети: фізика, хімія, біологія і географія. Біологія — дуже інтегративна наука, яка користується методологією фізики, хімії, географії. Звідси проростає коріння біофізики, біохімії, біогеографії — міжгалузевих напрямів.
Коли у 50-х роках XX століття створювали курс біології в окремих школах, то його розробку доручили професорам з радянських університетів. Вони зробили все так, як це ведеться в закладах вищої освіти: розділили біологію на окремі галузі — ботаніку, зоологію, біологію людини, загальну біологію — і перенесли цю структуру до школи. Хтось вирішив, що ботаніку вчити легше, ніж зоологію. Тож спершу вчать її, а потім переходять до зоології, біології людини і тільки потім — до біологічних закономірностей.
Біологія, на моє щире переконання, має викладатися зовсім інакше в школах України. Погляньмо на звичайний день із життя дитини. Вона виходить надвір — а там росте дерево, під ним муркоче кіт, на гілці строката пташка, довкола трава, у небі пливуть хмари, вітер тріпоче листя. Усе це — єдина система, в якій усе взаємопов’язано. А в школах вчимо інакше. Кажемо, що рослини — окремо, тварини — окремо, людина — у принципі окремо, а насамкінець намагаємось утрамбувати в уже затуркану дитячу голову ще якісь спільні закономірності.
Таке враження, ніби діти із 7-го класу хочуть бути біологами й заглиблюються у вузькі наукові розділи. Але ж головне — не зазубрити терміни, а побачити життя як цілісну систему.
Ми зараз багато говоримо про інтеграцію в природничій галузі, хочемо створювати інтегровані курси. А я кажу колегам: «Давайте для початку інтегруємо хоча б саму біологію». Навіщо розділяти біологію рослин і тварин, якщо в природі вони нерозривні? Давайте реалізуємо інтеграційний підхід — а в біології їх можуть бути десятки — екологічний, еволюційний, функціональний. Будь-який, аби допомагав дитині бачити живий світ цілісно.
А що зараз пропонує НУШ для вчителів біології?
Поки що маємо три нові програми з біології для Нової української школи — і всі вони, по суті, повторюють стару модель. Я розумію, чому автори на це пішли: учителі звикли до традиційного підходу. І ніколи не обрали би програму, написану по-новому. Бо десятиліттями вивчали так: спершу рослини, потім тварини, потім людина, а наприкінці — загальна біологія. І будь-яка нова програми викликала б жорсткий спротив. Вона б не отримала достатньої підтримки й вибору. А отже, про державне фінансування підручників годі й мріяти.
Ви просуваєте свої ідеї серед колег-біологів?
Я запропонував освітянам програму для 5–6-го класу — вона принципово нова й кардинально інша, ніж те природознавство, до якого всі звикли. Але вчителі обрали інші програми, які, мов під копірку, були списані зі старого дрантя. Якусь частину голосів моя програма зібрала, але їх було недостатньо.
Та я вірю: час для цієї ідеї ще прийде, і ми неодмінно інтегруємо біологію. Мрію, щоб діти вчили її не як основу науки «Біологія», а як біологію для школяра, що формує світогляд і ставлення до живої природи.
Тому що основи науки — це про виші, профіль, вибір спеціальності. А поки ми в базовій школі — 7–9-й клас і предметне навчання — мусимо сформувати цілісну природничо-наукову картину світу, захопити нашими предметами, показати, які вони класні, перспективні й цікаві. А оскільки навчання предметне — вчитель мусить взяти в руки те, чого навчає. Адже фізики, хіміки, біологи й географи мають що дати дітям потримати в руках, на відміну від філологів. Моя мрія — йти коридором школи під час уроків, і щоб двері були відчинені. І, зазирнувши в клас, можна було одразу зрозуміти, який це предмет. Щоб біологія відрізнялася від української мови сильніше, ніж математика від фізкультури. Діти мають тримати в руках те, що вивчають, а не слухати лекцію. І має бути значно більше практичних лабораторних робіт.
«З учнями виварюємо кістки, ріжемо серця і робимо лабораторні на виїзді в найбільших містах України»
Мені ще відгукнулася ваша фраза про те, що в предметах природничої галузі в Україні часто «немає життя»…
У мене є стійке переконання, що природнича галузь має навчати наших дітей цивілізованої взаємодії з довкіллям. А не лише термінології чи закарбовування в пам’яті для оцінки на іспиті інформації про властивості солей і кислот, закон Ома чи будову мітохондрії. Шкільна біологія формує ціннісне ставлення до життя як унікального явища. І я хочу, щоб ЖИТТЯ викладалось у школах комплексно.
Звичайно, ми говоритимемо про те, що є різні форми життя — мікроби, бактерії, гриби, рослини, тварини, людина. Але щоб у дитини не складалося враження, що тварини живуть окремо від рослин, і що степи, луки, пустелі, заливні тропічні ліси — це все окремі сутності. Бо ж на все треба дивитися згори, об’єднувальним способом. А роз’єднувати вже в профільній школі. І учнів, які в 10-му класі оберуть біологічний профіль, чекатимуть спецкурси (генетика, цитологія, біохімія й багато інших), загальний курс поглибленої біології.
Ви також виступаєте за інтегрований підхід у викладанні біології…
Важливо, щоб біологія змістово інтегрувалась із хімією, фізикою і географією. І коли вивчаємо воду — це вивчення торкається всіх предметів. Починають фізики з будови молекул і фізичних властивостей. Підхоплюють хіміки. А завершують географи — темою про поширення води на планеті, її стан і вигляд та біологи, розповідаючи про роль води в живій природі. Це якраз про об’ємне бачення світу.
Поділитеся кейсами експериментів і проєктів, які розпалюють у ваших учнях шалених інтерес до біології?
Можливо, ви бачили, у своїй відеовізитивці для Global Teacher Prize Ukraine я тримаю в руках кістки. Одні розвалюються, інші — гнуться. Це домашній експеримент, який починається словами: «З’їжте курку». Потім кістки потрібно виварити, відділити від них усе зайве. Деякі з них покласти в оцет на тиждень, а деякі гартувати (пропікати) на вогні. Результат цієї праці учні мають принести до школи.
Дослід елементарний! Але не зробити його не можливо. Ти показуєш, що коли випалюється органіка — кістки стають крихкими, але твердими, а коли вимиється кислотою вся неорганіка — кістки стають пружними й гнучкими. Виходимо на роль органічних і неорганічних речовин у складі кістки. Ми обговорюємо з учнями, чому наші кістки не ламаються часто і чому в нашого скелета саме така будова.
Де ви знаходите можливості знайомити учнів зі складним обладнанням, яке так необхідне під час підготовки до олімпіад, конкурсів?
Готуючись до олімпіад, ми з учнями безперервно щось досліджуємо. Потрібне складне обладнання, якого часто не буває в школі. Раніше ми виходили із ситуації просто: користувалися лабораторіями вишів у Харкові. До повномасштабної війни це було можливо — у нас багато різних університетів, і ми цим користувалися. Я навіть ніколи не ставив собі за мету обладнати свій кабінет дуже круто. Звичайно, маю базові речі: мікроскопи, необхідний набір досить якісних препаратів, хімічний посуд. Але щось додаткове не намагався придбати: усі лабораторні роботи діти проводили в університетах. Я домовлявся з кафедрами, і діти їхали туди на нашому шкільному автобусі.
Зараз це неможливо. Тому ми часто виїжджаємо з дітьми в інші міста. Цьогоріч разом з учнями ми тиждень провели в Чернівецькому університеті, де нас приймав медичний факультет. Ще тиждень — у Львівському університеті на кафедрі мікробіології (яка дуже радо нас прийняла!) І ще один тиждень — у Київському університеті в навчально-науковому центрі біології і медицини. В основному на кафедрі фізіології людини, але долучилася й кафедра зоології.
Я не планую на цьому зупинятися і на осінніх канікулах хочу організувати учнівську поїздку до фармацевтичної компанії. Тільки за таких умов я можу бути певним, що учні й учениці набувають практичних навичок.
Мені геть сумно чути відмовки про те, що обладнання складно знайти, що його не може бути в кожній школі. Для шкільної біології буде достатньо й звичайного пластикового посуду: пляшки, ложки-виделки. Овочі й фрукти взагалі варто вивчати на реальних яблуках, буряках і бульбі. Мій курс «Пізнаємо природу» побудований на елементарних речах, коли діти самостійно можуть зробити прилади для вимірювання швидкості вітру — анемометри. Треба лише з’єднати трубочки для коктейлів, олівці з гумовою резинкою на кінці й кнопки. Але це працює! Творчий учитель завжди знайде для своїх учнів цікаві практичні роботи.
Візьмімо ще тему про людське серце. У багатьох моїх колег і в мене уроки про серце починаються з базару чи супермаркету, де купуємо яловичі серця. Розрізаючи серце ножем і тримаючи його перед собою, ти краще зрозумієш роботу свого серця, бо бичаче серце має будову, ідентичну до людського.
«Розроблю з колегами безкоштовний збірник завдань для вчителів-біологів»
Global Teacher Prize Ukraine вже 9 рік поспіль здійснює освітні мрії вчителів. Знаю, що частину призу (мільйон гривень) ви хочете використати на створення курсу з укладання компетентнісних завдань для вчителів біології. Чому компетентнісно орієнтовані завдання такі важливі в НУШ?
В усьому світі, і в Україні зокрема, відбувається перехід від знаннєвоцентричної моделі освіти до дитиноцентричної. Власне, ці дві моделі освіти відрізняються тільки своєю метою. У першої мета — заповнити дитячі голови знаннями. Але цей процес схожий на вливання води в діряве відро, в яке ти ллєш-ллєш, а через дірочку все просочується й зникає десь.
Мета дитиноцентричної освіти — усебічний розвиток дитини, що стане поштовхом для її успіху. Цей перехід у різних країнах називають по-різному. В Україні він отримав назву «Нова українська школа». Вважаю, це найкраще, що відбулося з нашою освітою за всі роки її існування. І це те, що саме зараз відбувається з усіма світовими освітніми системами. Усі країни вже дійшли висновку, що самі собою знання — не цінність, бо їх умить добувають потужні пошукові системи. Цінністю є те, що ти можеш і вмієш зробити зі знаннями. Це, власне, про розвиток.
Компетентнісні завдання — це єдиний інструмент, який дозволяє нам відстежувати прогрес у формуванні компетентностей. У Законі про освіту прописано: мета повної загальної середньої освіти досягається шляхом формування ключових і предметних компетентностей в учнівства. Компетентнісні завдання сильно відрізняються від знаннєво орієнтованих або, як ще ми можемо їх назвати, репродуктивних, коли треба щось пригадати або знати відповідь ще до того, як закінчиться питання. До речі, на Освіторія.Медіа є стаття мого авторства про компетентнісно орієнтовані завдання.
Моя ж мета — навчити учнів думати. Для цього потрібно, щоб завдання складалося з великого «тіла», в якому є історія, набір фактів і поставлене питання. Дитина має застосовувати свої вміння — читати з розумінням, встановлювати логічні або причинно-наслідкові зв’язки, виділяти головне, отримувати інформацію з нетекстових джерел (читати графіки, схеми, діаграми, інфографіку). Це все — про компетентнісні завдання.
Я дуже довго вчився їх укладати у видатних міжнародних експертів. І зараз хочу долучити до укладання курсу двох своїх колег-біологів — запрошу їх до співавторства. Мета — створити широкий набір завдань на всі випадки життя, якими безоплатно зможуть скористатися вчителі-біологи. І зробити це вони зможуть на будь-якому етапі уроку.
Поімпровізуємо просто зараз? Озвучте нам приклад цікавого компетентнісно орієнтованого завдання, яке може бути в збірнику.
Є такі мавпи — верветки. Про них мало хто знає, а ми зараз укладемо про них завдання, на яке всі зможуть дати відповідь. Отже, у верветок є три вороги в природі: орли, змії і леопарди. Мавпи намагаються зберегти собі життя: іноді вилазять на найтонші гілки дерев, іноді ховаються в чагарниках, а іноді стають на задні лапки й видивляються навколо себе. Поставимо питання: на кого з ворогів і яку реакцію демонструють нам верветки? Правильні відповіді: у чагарниках верветки ховаються від орлів, на задніх лапках видивляються змій, а на гілки залазять, щоб важкі леопарди, які прекрасно лазять по деревах, не дістали їх на тонкому гіллі — бо впадуть.
«Учні допомогли розгрібати завали в моїй квартирі після влучання КАБа»
Ми прожили майже чотири роки повномасштабної війни. І вижили. Як це вплинуло на учнів, а як — на вас, учителя?
У нашому ліцеї навчаються переважно діти з Харківської області. Бо наш ліцей — обласного підпорядкування для обдарованих дітей із сільської місцевості. До війни діти приїжджали в ліцей і жили в ньому, а на вихідні поверталися додому. Зараз навчання здебільшого в укритті.
Багато з моїх учнів пережили окупацію — частина Харківської області пів року була окупована. Звичайно, що це зробило дітей дорослими. В один момент. У них сформувався світогляд дорослої людини — війна позбавляє дитинства. Це її найгірший вплив, окрім того, що вона позбавляє життя. Учням важко. Але я вбачаю своїм завданням відволікти їх хоча б на певний час, і відволікаємося ми сумлінною працею. Бо, скажу вам правду, навчання в нашому науковому ліцеї доволі непросте, хардове — ми «женемо» вперед. Діти беруть участь у проєктах МАН, в олімпіадах, турнірах і конкурсах. А це вимагає глибокої підготовки. Моя мета — так захопити учнів навчанням, щоб вони трохи відпочили від війни. І якщо раніше я би сказав, що дитина десь недоотримує прогулянок, ігор через наш насичений графік, то зараз за рахунок зайнятості навчанням вона недоотримує тривог, стресових історій і роздумів про це.
У ліцеї працює прекрасна психологиня. А ще — освітні центри від ЮНІСЕФ, куди діти приходять за ненавчальними активностями: арттерапія, настільні ігри. Не завжди цього багато, а ось навчання в нас — скільки хочеш (усміхається). І саме через навчання рятуємо дітей.
Як допомагаєте дітям налаштуватися на урок, якщо ніч обстрілів була важкою?
У Харкові такі обстріли бувають частіше, ніж не бувають. І ми, і діти вже настільки до цього звикли… Діти, які не змогли до цього адаптуватися, вже виїхали з Харкова. Тому я не можу сказати, що мені доводиться емоційно «витягувати» чи налаштовувати дітей після обстрілів. Не знаю, чи це стресостійкість, чи така захисна реакція організму, але ми спокійно працюємо. У мене був випадок, коли я приїхав до Львова і викладав дистанційно для своїх учнів у Харкові з домівки своїх друзів-учителів. І ось чутно вибух — у Харкові десь прилетіло. Голоси на задньому плані: «Це десь біля нас…» Мої колеги-львів’яни теж почули цей звук вибуху, забігають у кімнату: «Що сталося?!» Я запитую в цей момент: «Діти, що робимо? Як ви?» І діти відповідають: «Та що робити! Продовжуємо урок».
Такі історії в нас повторюються постійно. І це негарна історія, її не треба наслідувати. Але як є. У ліцеї всі уроки проводимо в укритті або онлайн, діти не ходять протягом дня по школі. Якщо немає тривоги, учні виходять в їдальню на обід.
Але іноді трапляється щось жахливе. І це сталося з вашим будинком — у нього влучив КАБ… Ви в той час були поза домівкою?
Приліт стався 30 серпня, і я в той час був у ліцеї. Усе тому, що 31 серпня до мене мали приїхати мої тоді ще семикласники, у яких я класний керівник. Вони були у захваті від ідеї влаштувати «ніч у ліцеї», я навіть варив на мангалі козацький куліш. Ось так і вийшло, що з 30 на 31 серпня я ночував не вдома.
А з 31 серпня на 1 вересня теж залишився з учнями. Бо ж уранці всі діти прийшли в ліцей. Не проводили ніяких урочистих лінійок, а ось квести обожнюємо! Організовуємо команди з різних класів. І старші водять молодших по станціях, розташованих у різних місцях ліцею. Так молодші знайомляться з навчальним закладом. Свято закінчилося, батьки забрали дітей. А мені — хочеш не хочеш треба йти додому й прибирати розвалену хату. Бо за всі ці дні я нічого не встиг зробити.
І ось я йду зі своїм другом-колегою Віталіком до мене додому. Приходимо, а там стоять під під’їздом… мої цьогорічні випускники! Ошатно вбрані: 1 вересня ж.
— Ви що тут робите? Ви ж збиралися в центр святкувати.
— Ні, вам потрібна допомога — ми почули про те, що сталося.
І ось вони мене врятували, бо я дуже чутливий до ушкоджень — як людських, так і квартирних (до речі, саме через це я лікарем і не став). Це було неймовірно, я вдячний їм дуже. А далі я зайнявся відновленням квартири: дірки в стінах позаліплювати, вікна повставляти, двері зробити нові, меблі оновити. Живі — і добре! Досі до кінця не усвідомлюю свого везіння, бо дуже багато людей загинуло того разу саме в моєму будинку — один під’їзд обвалився… А мій, сусідній, встояв.
«Біда не в тому, що ми старіємо, а в тому, що залишаємося молодими»
Пане Руслане, із 2016 року ви — співавтор державних стандартів освіти, вже написали 50+ підручників, буваєте в журі вчительських конкурсів, та ще й самі навчаєте вчителів на тренінгах. І тут питання навіть не в тому, як вдається поєднувати педагогіку з усім, а в тому, що вас досі тримає на посаді звичайного ВЧИТЕЛЯ?
Так, власне, це ж основне! Навіщо займатися всім тим — стандартами, підручниками, тренінгами, якщо ти не працюєш з дітьми? Якщо ти не в темі, якщо не стоїш «біля станка» — як ти напишеш підручник, якщо кожного дня не бачиш тих, для кого його пишеш? Звідси в нас часто ростуть ноги одвічної проблеми з підручниками: часто вони нецікаві дітям або не підходять за психолого-педагогічними, віковими характеристиками.
Учитель — моя основна робота, і саме її я люблю найбільше. Решта — моя життєва позиція. Мене багато що не влаштовує в освіті, і мені це до снаги змінювати. Я докладаю до цих змін купу зусиль. Я «влажу» скрізь, де тільки можу, у будь-які проєкти, тільки щоб щось змінити. Мій голос чутно. Той же стандарт освіти: мені подобається, ЯК він написаний. І він такий, у тому числі, через моє залучення до його написання. Коли потрібно — стримую в певних межах академіків, учених, викладачів вищої школи. Бо повсякчас несу їм дитячий голос і голос учителя, який кожен день бачить дітей. Для мене це важливо: якби не моя участь, стандарт ми отримали б зовсім інший. Це видно за іншими галузями. І ось там, де не були залучені вчителі-практики, це видно з негативного боку.
Часто я наполягаю: «Ні, має бути ось так». — «Чому ж?» — «Для початку опишіть мені зріст, вагу того, для кого ви це зараз пишете. Скажіть мені пару речень тексту мовою тих, для кого ви це пишете. Розкажіть мені про їхні інтереси сьогодні». І коли людині це складно, кажу: «А я знаю все це. І тому будемо слухати мене». До того ж, я маю дуже настирливий, упертий і рішучий характер, ніколи не здаюсь! Іноді навіть залучаю авторитарні методи для відстоювання своєї позиції, але мені це дозволяє моє положення вчителя. Бо далі, ніж я є, «не відішлють». Втрачати мені нічого! Бо навіть завучу є що втрачати, а вчителю вже нема чого.
Також я жартую, що я лінтюх, але трудоголік. І своєю працею борюся з лінощами, бо хочу всього зробити побільше зараз і зразу, щоб потім був час на полежати. І думаю, що колись таки я дороблюсь до такого стану, що все буде круто і класно. І ось тоді я зможу перепочити.
Ви — представник покоління Х, який навчає зумерів і альфа. Чим особливе бачення світу в цих поколінь учнів?
Коли я прийшов у школу в 1994 році (взагалі не збирався вчителювати і освіти педагогічної в мене теж не було), мені було 24. Якось на уроці в 6-му класі з третьої парти до мене долинула розмова двох дівчат: «Дивись, який у нас Руслан Васильович молодий» — «Який молодий! Та йому років уже, напевно, 25!»
Мене це дуже вразило.
Ішли роки, «хлопчик ріс» (це я про себе). Зараз мені 55, і це вже 31-й рік як я навчаю в школі. Ззовні мій вік видно, звісно, але всередині я залишився отим хлопцем молодим. Біда не в тому, що ми старіємо, а в тому, що залишаємося молодими. Різниця між віком психологічним і віком фізичним стає все грандіознішою. Я думаю про себе, що дуже молодий. Всередині.
До мене часто приходять випускники поспілкуватись — і не тільки мої дорогі «біологи», а й з інших факультетів. Сидимо з ними годинами, п’ємо каву з печивом. «Ну що вам з мене? Я ж не так багато вас навчав» — «А ви «не закінчуєтесь». Ви завжди актуальні. Ми приходимо до вас — і ви говорите про нас, наші сьогоднішні проблеми. Ви так тримаєте себе в науковому тонусі й світоглядному, що нам цікаво спілкуватися з вами як зі старшим другом».
Це стало для мене знаковим усвідомленням, хоча я довго до нього йшов. А після усвідомлення я почав цілеспрямовано працювати над тим, щоб залишатися для дітей актуальним. І я хочу таким бути.
Зараз у мене шалена вікова різниця з учнями, але я з ними на одній хвилі. Ми дружимо з моїми восьмикласниками, і ніколи між нами немає відчуття стіни. Хоча я це спостерігаю часом у колег — ну, це дійсно так. Може хтось швидко психологічно старіє, так теж буває. Але в мене залишається попри вік той вайб, який дітям подобається.
То завдяки чому ви залишаєтесь актуальним і незамінним для учнів, що зростають у просторі, який заполонили собою ШІ і ТіkТоk?
По-перше, це я їх зараз вчу користуватися штучним інтелектом! Ніколи не забороняв ШІ. Натомість придумую завдання, які ШІ поки що не під силу або на які він поки що хибно відповідає. Ми разом з учнями пишемо промпти, шукаємо для цього інформацію. А у відповідях ШІ, який ще часто підбріхує, усім класом знаходимо помилки й неточності.
Так я показую учням, що їм треба прокачувати скіли критичного мислення, фактчекінгу. Інакше ти програєш. До слова, критичне мислення — це природознавча ідея. Бо це мислення, засноване на наукових доказах, у сенсі — природничо-наукових доказах.
Підказка для колег: як цікаво навчати дітей критичного мислення. Зверніться до ШІ. Дайте йому завдання написати текст із 2–3 помилками. Потім учні напружено мізкують. Та й у підручниках часто бувають помилки — і ви теж їх можете шукати разом з дітьми.
Ви вже згадували трохи про те, що можете бути авторитарним. Та й коли фіналісти Global Teacher Prize Ukraine зустрічалися нещодавно з керівником ГУР Кирилом Будановим, він теж говорив, що часом авторитаризм для вчителя — це не так і погано. Але як усе це поєднується з ідеєю дитиноцентризму, яку ви активно просуваєте?
Дитиноцентризм — це про постійний розвиток навичок, а не про накопичення знань чи про те, щоб задовольнити кожну забаганку дитини. Це коли ти вчиш науки, але так, щоб усі ці знання можна було використати в житті. Коли вчиш генетику — концентруєшся не законах Моргана і хромосомній теорії спадковості, вивчаєш менше теорії (ази — так!) і концентруєш увагу на спадкових хворобах, на їхній профілактиці.
Вивчаючи обмін речовин, варто концентруватися не стільки на реакціях окислення глюкози в цитоплазмі, скільки на хворобах метаболізму й обміну речовин, на проблемах цивілізації: ожиріння, метаболічний синдром, серцева недостатність. І ще на профілактиці — як правильно укласти раціон для себе й майбутньої родини. Це прикладна історія. І це про дитиноцентризм.
Але є й інша сторона, що передбачає hard skills: олімпіади та конкурси. Вони потребують засвоєння величезної кількості знань. І як усе це поєднати? Я стикнувся з тим, що написані мною стандарти — це про розвиток дитини, про те, що хай ми менше вивчимо щось із «хардскілів», але в цілому вивчимо більше корисного, що потім понесеш, мов у кошику, у життя. А олімпіади — це про кардинально інше!
Чесно? Балансую від того до того, витрачаючи багато часу. Але авторитарним буваю. Із тими ж олімпіадниками — весь час.
Ваші учні працюють у провідних університетах світу. З одного боку — фантастика! З другого — радіти нема чому, ми зростили «мізки на експорт», а самі не в змозі утамувати голод на таланти.
Якщо до війни я більше думав про науку, і мої учні йшли потім працювати в науку — вони, власне, дослідниками ставали. І це інтернаціональна історія. Але тепер моя ідея інакша. Я орієнтую учнів на біотехнологічні галузі — із тим, щоб вони повчилися за кордоном і поверталися в Україну та розбудовували свої бізнеси. Прийшло розуміння, що не вчених треба зрощувати, а біотехнологів, лікарів, ветеринарів. Усіх тих, хто конче знадобиться Україні в поствоєнний час.
