Ліну Костенко називають «залізною леді» української поезії. «Немає часу на поразку» — написала колись вона у поемі «Берестечко». Ці рядки як ніколи актуальні зараз. Зібрали для вас найновіші вірші Ліни Василівни про сучасну війну. У них її стійкість, незворушна віра у перемогу та гордість за націю героїв.
Коли на Київ летіли бомби, Ліна Костенко писала. Про це вона розповіла ЗМІ після отримання ордена Почесного легіону від посла Франції в Україні. Зізналась, що у перший місяць важко писалося, але потім опанувала себе, і нових рядків почало з’являтись все більше.
Фото: 24 канал
***
Не дуже людям думалось про честь,
усе хотіли хліба і видовищ.
Колись була Мадонна Перехресть.
Тепер у нас Мадонна Бомбосховищ.
У цій поезії Ліна Василівна означує нову епоху життя. Авторка відсилає нас до збірки «Мадонна Перехресть», яку присвятила своїй доньці. До книги увійшли вірші різних років, що розкривали сторінки особистого життя поетеси. Тепер Ліна Костенко промовляє до нас, що настав час збирати спогади нових реалій життя і вочевидь нагадує про фото молодої українки з немовлям у київському метро.
***
Ще трохи, трохи — й зацвітуть морелі,
і облетять, як сон кореневищ.
Війна малює кров’ю акварелі.
Її палітра — попіл пожарищ.
Її пейзаж — руйновище кварталів.
Порожніх вулиць вицвіла пастель.
Хіба що десь крізь стогін з-під завалів
якийсь тюльпанчик раптом проросте.
Опис війни такими тонкими словами, порівняння її жахіть з мистецьким процесом викликає бурю емоцій. І це підкреслює безжальність подій сьогодення. Та все ж поетеса не зупинилась на пейзажах війни, вона сподівається на цвіт тюльпанів — мирне майбутнє.
***
Підкрадається лихо нечутними кроками.
Але раптом зненацька зупиниться мить.
Почорніє село обгорілими кроквами.
І на білому світі війна загримить.
Захлинаються кров’ю і димом світанки.
Вигинає імперія хижий хребет.
По дорогах повзуть розчепірені танки.
Причаїлася свастика в літері Zet.
А ще світяться хатки в зимовій завії.
Ще не знає ніхто, що йому на роду.
Лиш над Києвом очі святої Софії
спопеляють навіки новітню орду.
***
Ця ніч була загрозлива і темна.
І так хотілось тиші і тепла!
А вибух був — як жовта хризантема,
що на пів неба раптом розцвіла.
Струснуло стіни і двигтіло довго ще.
Сирени вили, блискало на склі.
То що — тікати? Бігти в бомбосховище?
А не діждав би фюрер у кремлі!
Хай сам боїться — він уже вчорашній.
Посіють бомби — ненависть пожнуть.
Сирени виють. А мені не страшно.
Хто не тікав, того не доженуть.
У тій же розмові зі ЗМІ Ліна Костенко зізналась, що жодного разу не ходила до укриття. Це наче вияв безстрашності, протест проти нікчемності цієї війни. Поетеса навіть не боялась загибелі: «Воно гуде — я думаю, ну добре, уб’є то уб’є.» (Примітка: редакція Освіторія.Медіа закликає не нехтувати повітряними тривогами і щоразу спускатися в укриття)
***
У нас вже підриваються на мінах.
В полях по обрій брухту і броні.
У нас стрічають люди на колінах
своїх убитих хлопців на війні.
Росли, росли — і виросли хлоп’ята.
Чиїсь кохані і чиїсь сини.
Щоб Україна не була розп’ята,
пішли боротись, — хто ж, як не вони?!
Господь їм сил подвоїв і потроїв.
Здолали все, подужали заброд.
Так виникає нація героїв.
Так постає з населення народ.
Біль втрати та гордість за українських воїнів переплітаються у цих рядках. Ліна Василівна зуміла сказати дякую всім, хто боронить нашу державу сьогодні, такими простими і водночас прекрасними словами — «нація героїв».
***
Вернулись люди — а немає стін.
Пройшла орда, жорстока і запекла.
Регоче диявол.
І встає з руїн
Сивий Янгол українського пекла.
Попри всі описані жахіття руйнування, Ліна Василівна знову дає нам надію в останніх рядках. Адже ми не миримося з трагедією нашого народу, а чекаємо на відновлення справедливості. Янгол — завжди передвісник чогось хорошого, охоронець людських душ на землі. Він є тією жагою перемоги, що живе в кожному з нас. Тією карою, що очікує загарбників.
***
Всі маски вже впали і всі королі уже голі.
І всі Златоусти усе вже сказали торік.
Виходимо з моря своєї гіркої недолі.
Заходимо в повінь усіх Вавилонських рік.
У цій поезії бачимо біблійні образи. Златоусти — «пророки», які прогнозували, що буде з нашою державою. Але сенс їхніх слів зник, бо ми на власні очі побачили ницість країни-агресорки. Ще один образ — Вавилонські ріки. За біблійними мотивами Вавилон — загарбницька держава, яка зневажає Бога. Тож Ліна Костенко у своїх рядках показує нам, як змінюється поле протистояння. Відтепер ми на стороні сили.
