У рубриці «Освітня валізка» продовжуємо розповідати історії дітей, що тимчасово навчаються за кордоном, та українських вчителів, які працюють в іноземних школах. Цього разу враженнями ділиться вчителька Українського культурно-освітнього центру в чеському місті Брно Ірина Забіяка.
Я народилася та виросла в Києві. Я — філологиня: завершила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Літературна творчість, українська мова і література». Потім працювала в alma mater десять років на різних посадах. Після захисту кандидатської з порівняльного літературознавства, з 2012 року, інтенсивно працювала з чехами, глибше занурювалася в їхню культуру, їздила туди-сюди між Україною і Чехією. Викладала також у галузі неформальної освіти — курси чеської та української мов, семінари, майстерні. «Містком» між двома країнами для мене також була робота в Чеському центрі в Києві, перекладачкою з чеської на українську.
Нині в Чехії продовжую викладати чеську та українську як іноземну, займаюся з юними українцями, працюю координаторкою навчальних заходів в Українському центрі. Це простір, створений торік організацією Українська ініціатива Південної Моравії для нових переселенців. Проводжу там навчальні семінари для тих, хто нещодавно в країні: пояснюю, як працює чеська система освіти, як записатися до школи чи дитсадка, як скласти іспити в середню школу, як обрати вищий навчальний заклад. Скажімо, не всі українські біженці знають, що Єдиний вступний іспит з математики можна складати англійською або українською мовами. Або те, що записувати дитину до початкової школи варто заздалегідь, до липня, бо надалі може не бути вільних місць у найближчих закладах освіти. Щоб задовольняти запити слухачів, я постійно стежу за новаціями в освітній системі Чехії.
Нещодавно я стала також членкинею комітету національних меншин при міській раді Брно. Сприймаю цю діяльність як свій маленький внесок у допомогу українцям за кордоном — доносити владі потреби українських біженців.
Дітям цікава «Крута історія України»
Український культурно-освітній центр, у якому я викладаю, розпочав роботу 2018 року. Українська діаспора в Чехії — найбільша. Тож ідея була в тому, щоб українські діти, які зростають у цій країні, ходять у чеські школи, мали б також змогу спілкуватися, читати й писати українською, дізнаватися про традиції України, культуру, історію. Центр працює у форматі суботньої школи: у цей день тижня із вересня по червень діти приходять до нас на чотири години.
Після повномасштабного вторгнення рф в Україну до Центру долучається все більше дітей, яких батьки вивезли в безпечне місце. У Чехії за цей рік було зареєстровано аж 70,5 тис. школярів з України. У Центру залишилося таке саме спрямування: викладання мови, історії, літератури, традицій. Зараз тут навчаються близько 30 хлопчиків та дівчаток у двох групах — молодші (6–8 років) і старші (9–12 років). Виявилося, що багато новеньких — російськомовні та знають про українську історію чи культуру навіть менше, ніж ті, хто живе в Чехії тривалий час. Тож робимо, що можемо. Наприклад, зараз читаємо «Круту історію України. Від динозаврів до сьогодні», обговорюючи кожен розділ, і діти багато цікавляться, запитують, розповідають самі.
Останнім часом міркую про те, що і в цій важкій ситуації, принаймні за межами України, об’єднавчими інституціями стають класичні: школа, церква, бібліотека.
Війна змінила навіть книжки
Взагалі 24 лютого розділило життя на до і після. Спочатку в мене взагалі не було слів про війну. Така порожнеча, несформована і непроговорена. Потім з’явилася думка, що постійно повертається: у нас є і будуть дуже різні досвіди. Я ніколи не зможу вповні зрозуміти те, що переживають наші хлопці й дівчата на передовій, бо це не можна якось дофантазувати, тільки прожити. Вповні не відчую те, що відчуває моя родина в Києві, близькі з інших міст України.
Але і мій досвід важливий. Те, що потрібно за межами України, і те, чим можу займатися я, — розповідати, чому світ зараз саме там, де є, чому ця війна і чому ми до неї виявилися більш готовими за світ.
Знайомі пісні, знайомі місця, знайомі люди з періоду ДО викликають бурю емоцій знову і знову. Змінилися навіть… книги. Наприклад, книжка про Голокост «Ми живемо на краю вулкана» Надійки Гербіш, яку ми читаємо з дітьми в нашому Центрі, — вже не лише про Голокост. Про біль, втрату, несправедливість і потребу вижити за будь-яких умов.
Що найбільше впадає в око в чеських школах
Із чеською освітою я знайома в різних ролях: не лише як викладачка, а й як студентка. Навчалася в Університеті Масарика. Цьому закладу освіти, що названий на честь першого президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика, понад сто років. «Освіторія» вже писала про те, як у цьому університеті намагаються зробити навчання комфортним для кожного студента.
Найбільша відмінність в освіті України та Чехії, яка вразила мене: у самому ставленні до навчання. Тут від дитсадка до вишу навчання — це справа того, хто здобуває освіту. Можливість, якою учень (або студент) може скористатися чи ні. Освіта — це можливість далі працювати, заробляти, реалізовувати себе, а не порожня оболонка, яку потрібно «відбути».
В Україні, як на мене, панує уявлення, що знання школяра — це результат роботи вчителя. Якщо їх немає, він недопрацював. Учитель чи викладач нібито має навчити, навіть якщо результат навчання виявиться несправжнім, а намальованим. У Чехії ніхто не примушуватиме, не «витягуватиме» заради оцінки, медалі, червоного диплома, в університеті ніхто не триматиме студента для галочки.
Також одним із плюсів чеської системи освіти є відносно велика автономія шкіл та вишів. Заклади освіти самостійно розв’язують питання менеджменту, навчальної програми.
Доки всі не засвоять матеріал
У чеських школах мало домашніх завдань і, так би мовити, повільна навчальна програма (особливо в школах першого ступеня). Це викликає в дітей більше бажання вчитися і менше навантажує. Тут доки всі не засвоять матеріал бодай на середньому рівні, вчитель не йде далі. Ідеться не про механічне повторювання, а про сприйняття того самого матеріалу в нових формах: навчальних іграх, групових завданнях, міжпредметних заняттях. Багато уваги приділяють проєктному навчанню — як на мене, воно дає гарні результати. У початковій школі багато екскурсій, уроків просто неба, «школа на природі» (з виїздом до зеленої зони).
Початковою в Чехії звуть школу, де діти навчаються до 9-го класу. Але вона поділяється на школу першого ступеня (для дітей 6–10 років) та другого ступеня (11–15 років). У чеських школах раніше починається спеціалізація (десь приблизно з 10–12 років) і до вступу у виш (орієнтовно 19 років) вона вже досить значна. Наприклад, у школах другого ступеня учні мають частину предметів обирати, і відтоді вони починають замислюватися, які з них їм можуть стати в пригоді в майбутньому.
Тинейджери, які налаштовані отримати практичну професію, ідуть до професійних шкіл та училищ. Випускники отримують конкретну спеціальність, можуть працювати одразу після закінчення.
Підлітки, які планують отримати вищу освіту, вступають після 9-го класу до 3–4-річної гімназії. Найбільш обдаровані та вправні в навчанні можуть пройти відбір на гімназичну програму вже після 5-го класу (на 8 років навчання) або після 7-го (на 6 років).
Прогалини, які варто усунути
Однією з гострих проблем — як і в багатьох українських школах — є викладання історії. Воно починається від давнини й завершується приблизно Другою світовою війною, тому зараз говорять про брак сучасних історичних знань у молодих людей. А ось об’єднання чеської мови, літератури та світової літератури в один предмет (про це в нас велися запеклі дискусії) мені імпонує.
Загалом чеська система освіти має свої недоліки, не варто її ідеалізувати. Зараз, наприклад, проходять вступні іспити в середні школи (необов’язкове і негарантоване навчання для дітей 15–19 років). У зв’язку із цим говорять про несправедливість оцінювання (воно залежить зокрема від того, як відповідали на завдання інші; іспити мають чітко визначену структуру, яка не завжди про знання, а часто про «натренованість» відповідати на певний тип питань). Мені подобається, що дискусій щодо цього процесу досить багато. До таких відкритих дискусій схильні й освітяни України, але було б супер, якби на їхні результати зважали та реагували під час впровадження новацій.
Так само, як завжди було в Україні, вчителі перевантажені. Через це вони часто не встигають підлаштовуватися під нові умови: пандемію ковіду, появу великої кількості нових учнів без знання чеської мови… І з цим варто працювати.
Сильна сторона української освіти
Для мене наша українська освіта — багато в чому про формування середовища, про зв’язки між людьми. У дитинстві я ходила до класу, де була дружня атмосфера і діти були націлені на навчання. Багато моїх професійних контактів — родом зі студентства, з університетських років. Мені видається, що така «душевність» — сильна сторона українців загалом і нашої освіти зокрема.
Нині вчителі в Україні нерідко роблять для дітей значно більше — це вже не тільки про навчання та виховання, а й про підтримку, піклування, у найтяжчі моменти плекають в учнях віру в перемогу та щасливе майбутнє.
