Чому Ізраїль обрав очне навчання під час війни та що з цього досвіду може перейняти Україна?

Попри постійну загрозу ракетних атак, в Ізраїлі діти навчаються в школах очно, а не дистанційно. Як ізраїльська освіта змогла досягти цього рівня безпеки? Розповідає освітня експертка Олена Баст. Вона 28 років викладає в школах цієї маленької, але дуже мужньої країни. Чи може Україна запозичити щось із досвіду Ізраїлю?

Війна чи пандемія — живого вчителя дітям ніхто не замінить

Через ковідний карантин практично весь 2021 рік школярі Ізраїлю навчались дистанційно вдома. Цікаво, що саме пандемія, а не попередні десятиліття воєнних загроз, посприяла технологічному прориву в освіті та бурхливому розвитку онлайн-навчання. Та чи це настільки добре, я не знаю. Особисто я весь 2022 рік займаюсь тим, щоб привести вкрай розслаблених школярів до тями й нагадати, ЯК потрібно навчатись. Адже тих дітей, які справді хочуть учитись і робитимуть це за будь-яких умов, лише 20%.

Ізраїль — дуже маленька країна, всього 22 072 км² на противагу українським 603 628 км². У нас навіть є жарт: «Що ти збираєшся робити у відпустці? — Подивитися країну. — А після обіду що?»

І війни в нас в Ізраїлі дуже жорстокі, але дуже короткі. Відбуваються кожні 3–4 роки, якщо узагальнити. При цьому активні бойові дії тривають максимум два тижні. У 2020 році, щоправда, стався епізод більш тривалих обстрілів протягом місяця. Це коли тиждень — дуже інтенсивні обстріли, а далі все затихає: лише по 2–3 сирени повітряної тривоги на день.

Тих масштабів бойових дій, які зараз переживає Україна, у нашій країні не було ніколи. Не було і масової вимушеної еміграції людей. Якщо люди і ховались від війни, то локально — переїжджаючи зі свого міста в сусіднє. Навіть якби ми захотіли — бігти нікуди. Кожен сусід із задоволенням нас прикінчить, щойно перетнемо кордон (сумний саркастичний смайл). Єдиний наш союзник — море, далі нього нікуди бігти.

Навчання під час обстрілів зупиняється не в усій країні, а тільки там, де є небезпека

У 2019–2020 роках в Ізраїлі було сильне загострення військового конфлікту. На кілька днів довелося зупинити очне навчання в школах. Як це відбувається на дії? Якщо обстрілюють південь країни — зачиняються школи тільки на півдні. Якщо напади на півночі — навчання тимчасово припиняється лише там. А в центрі, на півдні і на сході діти навчаються.

Навіть після серйозних атак ворога школи зачиняються на короткий проміжок часу. Наприклад, якщо ракети летіли всю ніч і є прогнози, що обстріли триватимуть вдень, то саме цього дня не буде навчання. Та в усіх поселеннях на відстані 20 км від гарячої точки ніхто не перериватиме освітній процес.

Бомбосховище й бетонні перекриття — абсолютний шкільний «мастхев» Ізраїлю

Станом на 2022 рік в Ізраїлі всі без винятку школи та дитячі садочки в центрі та на півдні побудовані з бетонними перекриттями та мають бомбосховища. Висотність шкіл — максимум 2 поверхи. На півночі з безпековим питанням досі проблема, але від початку війни в Україні його активно вирішують. Адже наша влада остерігається можливих провокацій з боку росії на півночі (російські бази стоять у Лівані та Сирії).

Як виглядає бетонне перекриття? Це величезна бетонна плита між поверхами, така собі «друга підлога» чи «друга стеля», яка тримається на залізобетонних стовпах по периметру. Під час прямого влучання перекриття має витримати удар. Тобто, стіни можуть зруйнуватись, але перекриття залишиться. На півночі країни, де школи побудовані без бетонних перекриттів, теж знайшли вихід: просто обкладають будівлі бетонними плитами по всьому периметру. Вікна в школах — звичайні, а в бомбосховищах — зовсім невеликі та закриваються металевими віконницями. Оскільки плити ставлять назовні будівлі, то вікна залишаються в заглибленні. А ще над вікнами є бетонні «картузи», які додатково вберігають від уламків. Якщо закрити таке вікно металевою віконницею, виходить імпровізована «повітряна подушка», яка додатково гасить приліт.

Ну а бетонне бомбосховище — наш абсолютний шкільний «мастхев» (як і обов’язкова складова для ТРЦ, що теж актуально для України у світлі нещодавнього теракту). Його стіни — бетонні, а їхня товщина по всьому периметру — 40–50 см.

Також за правилами безпеки в кожній квартирі (якщо йдеться про нові забудови) має бути «кімната безпеки». Як вона виглядає? Це звичайна кімната площею не менш ніж 9 квадратних метрів, але побудована у формі товстостінного бетонного короба з невеликим вікном із залізною віконницею та металевими дверима на присосці. Її використовують як звичайнісіньку кімнату, а коли треба негайно сховатись під час повітряної тривоги — зачиняються там, як у бункері. Ні пил, ні гази туди не просочаться. На жаль, це і ваша майбутня реальність, українці, з вашими божевільними сусідами.

Цікаво, що ті ракети, якими стріляють у нас, дитячі забавки порівняно з тим, що летить на вас. Ті, хто намагаються вбити нас, роблять ракети «на коліні» з іржавих водопровідних труб, добрива, цвяхів. І вони дуже радіють, коли це «гівно з палиць» просто перелітає через кордон. А куди воно вже потрапить, того ніхто не може знати. Загалом, ці наші ракетні обстріли схожі на атаку «Градами». А ось півтонні бомби на нас не летять. А якби летіли, то жодні бетонні перекриття в приміщеннях не допомогли б під час прямого влучання.

«Жодних речей до бомбосховища. Головне — швидко бігти»

Двічі на рік у школах проходить навчання для дітей на випадок ракетних бомбардувань, землетрусів та інших техногенних катастроф.

Наші діти знають, за скільки секунд до їхнього району долітають ракети. При цьому будуть відмінності в часі, коли ракета летить з півночі чи з півдня. Наша школа розташована в центральній частині Ізраїлю. Час підльоту — одна хвилина. Це вважається «багато», адже підльотний час на півдні — 20 секунд.

Кожен учень знає назубок: якщо лунає сирена, треба кинути геть усе і цієї ж секунди злагоджено прямувати до бомбосховища. Ніхто не бере із собою ЖОДНИХ РЕЧЕЙ. «Діти, запам’ятайте. Вам не потрібен ні телефон, ні портфель, ні куртка. Не можна чекати друзів чи вчителя, не можна ні з ким переговорюватись. У чому застала тривога — у тому біжиш до сховку. Головне — бігти дуже швидко», — ось що ми кажемо своїм учням. При цьому кожен учень знає, куди саме треба бігти.

Кожен клас має двох-трьох представників, відповідальних за евакуацію дітей. Щойно лунає сирена, вони спрямовують усіх школярів у бомбосховище, слідкують за порядком. Один представник іде першим і показує напрямок для дітей, які розгубились чи панікують. Другий дорослий може стояти в коридорі і теж коригує напрямок. І третій — позаду. Завжди знайдеться учень, який щось загубить, не зорієнтується. Усе це відбувається блискавично швидко.

Оскільки бомбосховище за правилами розміщене під землею по всій території школи, кожне крило закладу йде до своєї частини укриття. У бомбосховищі потрібно перебувати до кінця повітряної тривоги плюс ще 10 хвилин. Там є чотири невеликі вікна (сантиметрів 50) з металічними люками, які відкриваються зсередини. До кожного такого вікна приставлені драбини, що дозволять вибратися назовні. Стаціонарний вихід/вхід лише один.

Сховище розраховане лише на стоячі місця, не на сидячі. Там вміщається до 200 осіб. Особливо розвернутись немає куди, але й у потилицю один одному теж не дихаємо. Такі укриття розраховані на переховування на короткий проміжок часу. Спальних місць в ізраїльських бомбосховищах також немає. Натомість є пластикові цистерни з водою і один туалет.

До слова, у нас є ще одна важлива інструкція: якщо дитина — у віддаленому класі й розуміє, що не встигає добігти з усіма в укриття, має лягти вздовж внутрішніх стін на підлогу.

Як повітряні тривоги впливають на учнів: клаустрофобія і ступор

Разом зі своїми класами я не раз переживала справжні повітряні тривоги. Я засікала: із другого поверху ми спустились у підземне сховище за 40 секунд. Та мушу визнати, на практиці все відбувається не так злагоджено, як під час тренувань. Є бардак. Кожен біжить, як може й куди може. Але відповідальні за безпеку вчителі, про яких я розповідала вище, дуже допомагали, направляючи потоки дітей у потрібному напрямку. Ми встигали.

Особисто я кілька разів спостерігала ситуації, коли учні впадали в ступор. У цих дітей був попередній досвід обстрілів. Одна дівчинка стояла з абсолютно розфокусованим поглядом посеред коридору й голосно кричала і вила. Зайняло кілька хвилин, щоб довести її до бомбосховища. Траплялись випадки, коли учні боялись іти в сховище через клаустрофобію — це теж негативний попередній досвід. Я і сама пережила бомбардування на відкритому просторі. І знаєте що? Мені завжди здавалось, що в мене крихітний двір перед будинком. Але коли я вийшла й раптово завила сирена, то з жахом усвідомила, що «двір — величезний, а куди на ньому падати — не знаю». Впала біля стіни, яка відгороджує двір від дитячого садочка. Усе минулось.

Того самого ми навчаємо й дітей: якщо бомбардування застало на відкритому просторі — не потрібно бігти чи присідати. Потрібно саме лягати долі, прикривши голову руками. Найнижчі осколки летять на висоті 30–40 сантиметрів. Тож якщо лежиш — вони пролетять над тобою. А якщо сидітимеш — потраплять у груди.

Дітей навчають виживати під час обстрілів будь-де в місті

Окремо розповідаємо учням, що може послугувати укриттям, якщо обстріл застав зненацька посеред міста. Практично біля кожної автобусної зупинки розташоване мобільне укриття — бетонна будка без вікон і з дверима. Також на кожній зупинці встановлена армована бетонна стінка товщиною 20 см, тож під час обстрілу можеш забігти за неї та сховатись. Щодо «Залізного купола», то він дуже помітно змінив ситуацію на краще і рятує нас від усякого саморобного «дріб’язку» — це те, що не бачить звичайне ППО. Один заряд «Залізного купола» коштує близько 10 мільйонів доларів. Та він був би безсилий перед російськими ракетами. «Залізні куполи» в Ізраїлі не стоять біля кожного міста, а кочують місцями, де підвищена небезпека ударів.

Знайомство з армійськими основами — в 10–11-х класах

Ще під час навчання в школі починається підготовка до служби в армії. Служать і хлопці, і дівчата. Якщо людина не йде в армію, це вважається ганьбою. Військова служба часто стає соціальним ліфтом — люди знаходять там важливі знайомства, друзів, майбутніх чоловіків і дружин. У 10-му класі в один з обраних днів підлітки спілкуються з представниками різних видів військ. Ті розповідають, що таке перша хвиля мобілізації, як до неї підготуватися та заповнити документи.

Основна ціль — допомогти майбутньому солдату обрати вид військ і навіть конкретне відділення, в якому хоче служити. Усі призовники ще зі школи знають, де буде проходити їхня служба. Протягом 12-го класу кожен учень отримує кілька викликів на тестування від армії. Залежно від результатів армія висилає список можливих спеціальностей, і майбутній призовник обирає найкращий для себе варіант. 

Також із 10-ми та 11-ми класами проводять стратегічні навчання, щоб учні зрозуміли, що на них чекає в армії. Школярам подобається, це цікаво. Для випускних класів два дні поспіль раз на рік проводиться «Курс першої допомоги», де навчають рятувати життя.

Солдатів у суспільстві шанують. По суті, кожен ізраїльтянин є солдатом. Діти в школах охоче влаштовують благодійні акції для одиноких солдатів напередодні нашого великого єврейського свята Пурім. Раз на тиждень до шкіл приходять 10–12 військових та допомагають учням із домашніми завданнями. Кожен пропонує свою репетиторську підмогу в предметах, які знає найкраще.

ТАКОЖ ЦІКАВО:

---

Дистанційна, сімейна чи екстернат: яку форму навчання обрати?

---

Чому Ізраїль — країна стартапів та як там викладають математику?

Патріотизм — не в одному предметі, а скрізь

Окремого предмета «Патріотичне виховання» немає, але воно зашито червоною ниткою в кожному предметі. Адже ми — дуже маленька країна, а навколо нас — вороги. У першу чергу ми навчаємо дітей, що найдорожче — людське життя. Наприклад, якщо людина потрапляє в полон, вона має зберегти своє життя, тож не потрібно геройства й мовчання — варто розповісти, що там від тебе вимагають. «Буде добре тобі — буде добре і твоїй Батьківщині». Також ми постійно нагадуємо школярам про те, що варто досягти в цьому житті успіху, у першу чергу для себе. Але й країна також стане сильнішою завдяки їхньому успіху.

Повага до солдатів дуже висока. Наприклад, у магазині часто за солдатів на касі розплачуються інші люди, це такий жест поваги. Або кафе повністю оплачує рахунок військовослубовцям, це норма.

Довготривалий вплив війни на дітей

Війна за ці роки принесла багато психологічного стресу для дітей. Діти, безумовно, зростають травмованими. Ще 20 років тому країною прокотилася хвиля терактів, тож у всіх ізраїльтян з того часу виробилась звичка — автоматично на кожній зупинці дивитись, хто заходить у транспорт. А якщо хтось тобі здається підозрілим — ми без роздумів виходимо. І я не лише про дорослих — так чинять і діти. Це наша реальність.

Особисто я, щоб зняти психологічне напруження, намагаюся оптимістично жартувати з учнями на уроках: «Ось ви непокоїтесь, чи будуть стріляти. Моя порада: придбайте для себе найгарнішу піжамку й надягайте, коли вам страшно. А краще купіть дві — щоб коли перша переться й сохне на балконі, ви могли надягти іншу». Учні сміються. Я теж радію — значить, ми прогнали стрес. Ще можу пожартувати: «Та що ж це коїться! Мої сусіди вже вивчили всі принти моїх рушників, у яких я вискакую в під’їзд під час тривоги з намиленою головою».

Протягом уроку ізраїльські педагоги намагаються виділити 10–15 хвилин, щоб з’ясувати, як почуваються їхні підопічні. Просто спілкуються. Для нас на першому місці — налагодити психологічний контакт. А навчання вже після цього.

Якщо ситуація зі стресом геть складна, дитина може отримати безкоштовну допомогу спеціаліста в «Психологічному центрі», такі є в кожному місті. Також у школах є людина, чия посада звучить як «психологічний радник». Її завдання — вивчити соціоекономічний стан кожної родини, дослідити, чи немає в родині конфліктів, і прийняти рішення, як допомогти дитині в цій ситуації.

За що воюють в Ізраїлі: коротка довідка